Розділ 7. Додому

Щоки продовжують горіти навіть, коли ми виходимо в коридор і мене огортає прохолодне, трохи терпке повітря пустого офісу. Це не наш поверх, а схожий, як дві краплі води ― холод, безликість, сірість... Лиш прикраси відрізняються, тут їх більше, а ялинка наче з картинок в пінтересті. 

Роблю глибокий вдих, наче не вірю, що простору стало більше. Мені потрібно його відчути не очима: носом, вухами, доторками, дивним не передаваним відчуттям, яке таїться у кожній клітинці тіла, в кожній тонкій ворсинці, що вкриває шкіру.

Жива. На волі. І майже не втратила глузд та обличчя перед очима свого суворого боса. Щоправда, трохи не при собі ― чи не занадто щирою була. Відкрила душу, оголила буквально найпотаємніше, найсоромніше.

Кидаю обережний погляд на Демоновича. Іде поруч. Уже не так близько, як у ліфті, але й не відсторонено. Його пальто досі на мені, і за великим рахунком, треба було б віддати. Але машинально тримаю його поли пальцями, притискаючи до грудей, ніби це щось важливе й дороге.

Спускаємося сходами, як і радили рятувальники. Крок за кроком. Поряд. Хоч і ніяково. Але ж не вдавати, що ми знову майже чужі. Проте й поруч йти наче друзі незручно. Почуваюсь ні в сих ні в тих. А от Демонович, на якого час від часу кидаю крадькома погляд, цілком звично себе поводить. Йде, наче нічого не сталось, на обличчі той самий застиглий вираз, що і завжди. Очі наче холодні зимові скельця. І тільки в моїй пам’яті в них тепло світяться жовтогарячі прожилки, наче сонячні промені. 

На першому поверсі блимає ялинка, прикрашена дизайнерськими кульками, модного нині кольору, в тон до бантів і гірлянд. Якась жінка сміється біля посту охорони, худий чоловік у чорній шкіряній зимовій куртці тягне коробку з подарунками. Життя триває — звичайне, грудневе, передсвяткове. Ніхто навіть і не помітив, що один з ліфтів двадцять хвилин висів між поверхами. І за ці двадцять хвилин принаймні в житті однієї Любочки щось невловно змінилось.

Біля виходу Демонович зупиняється, і я зупиняюся разом із ним.

— Я відвезу тебе додому? — ставить до відома, наче це вирішений факт.

Широко розплющую очі. Замкнений ліфт, тепер ще й замкнений простір машини…

— Я… я можу сама. Тут недалеко, ― мене трохи лякає такий розвиток подій. 

При чому не Демонович лякає, я сама себе. Точніше ті дивні почуття, які починають огортати поруч з ним. Доводиться себе осмикувати ― ти що, це ж Демонович. Завтра він вчергове тобі влаштує головомийку за неправильний шрифт. 

А сама втикаюсь носом у комір, щоб глибше вдихнути запах його парфумів. Я ж Любочка ― логіка мені не властива.

— Люба, вже пізно і холодно. Я не дозволю тобі йти самій.

Хочеться спитати, чого ж раніше, коли змушував допізна затримуватись, не хвилювало, як додому добираюсь. Але прикушую язика. Й зітхаю. Добре. Нехай.

Стоянка зустрічає нас морозним повітрям і тихим скрипом снігу під ногами. Його машина стоїть трохи осторонь — стримана, темна, акуратна. Саме така, яку й очікуєш побачити у Демоновича. Без сюрпризів, лаконічна, але з характером.

Він відчиняє переді мною двері пасажирського сидіння, наче якійсь пані.

— Прошу.

На мить завмираю, оглядаючи салон. Чисто, впорядковано, нічого зайвого. Світ Демоновича, куди я потрапила без перепустки. Навіть сідати лячно, а що як щось пошкоджу, замащу, зачеплю.

— Щось не так? — здіймає одну брову.

― Ні, все гаразд, ― поспішно пірнаю в машину. І наче в колиску провалююсь в зручне м’яке крісло, що трохи пахне його парфумами, трохи шкірою і хвоєю.

Ремінь безпеки холодить пальці.

Він сідає за кермо, і машина плавно рушає.

Кілька секунд тиші. Тієї, в якій дуже хочеться сказати щось розумне, але виходить тільки…

— Дякую за… — починаю я і тут же зупиняюся.

Браво, Любо. Блискучий початок.

Він кидає на мене короткий погляд.

— За що?

— Ем… За все.

— Будь ласка, — відповідає і знову дивиться на дорогу.

Світло ліхтарів ковзає по його обличчю, і я ловлю себе на тому, що шукаю не дорогу й не повороти, а того Демоновича, який був у ліфті. Того, який жартував і розповідав про дитинство. А його нема. І на мить здається, що я втратила когось дорого й важливого.

— Чому ви такий? — виривається в мене.

— Який? — питає він, не відводячи погляду від дороги.

— Холодний. Зібраний. Без почуттів. А у ліфті ви були зовсім іншим.

Кутик його губ ледь помітно здригається.

— Те що було в ліфті, залишиться в ліфті. А ти завжди така смілива після аварійних ситуацій?

— Ні, — чесно кажу. — Просто сьогодні в мене був дуже насичений вечір.

— Ти добре трималась. Навіть коли страшно. Ти дуже смілива, Любо. І зовсім не така, як думаєш про себе. 

Моє серце робить тихий кульбіт.

— Насправді я майстерно вдаю, — знизую плечима. — Я боялась ледь не до втрати свідомості. І якби не ви...

Він дивиться на мене. Цього разу уважніше.

— Ти, — каже тихо.

― Ти?

Ковтаю.

― Коли ми наодинці, можеш називати мене на “ти”. Зрештою, думаю, що це доречно після ліфту. Він неабияк допоміг порушити субординацію в нашій компанії.

— О… — мої очі знову округлюються. — Ви… Ти… Дякую…

Знову брякаю щось дивне й нерозумне. Дякую за те, що дозволив на “ти” звертатись? Серйозно? Я невиправна…

Не знаю куди від сорому дітись. Але на щастя уже мелькають під'їзди мого будинку, і я як потопельник за соломинку хапаю за цей привід, щоб змінити тему. 

— Тут, будь ласка, — вказую на облуплені двері свого під'їзду.

Машина звертає. М’яко паркується. Ніяковість знову накочує хвилями. 

Руки починають тремтіти. А губи пекти. Наче ми знову в ліфті, і він знову збирається мене поцілувати. 

Неспроможна підійняти погляд, щоб перевірити чи це дійсно так, хапаю ротом розпечене повітря й вперто свердлю очима свої коліна. 

― Люба…

Чую його голос. Він наче пробуджує. Я здригаюсь, смикаю ручку.