6.2

Світло блимає. 

— Здається, нас витягують, — каже Демонович, дивлячись кудись угору.

Я видихаю. Не знаю — з полегшенням чи з жалем. Бо ліфт повільно оживає. А разом із ним оживає і реальність. Де він — мій жахливий бос. А я — Любочка, від якої нічого особливого не чекають.

Між нами лишається тільки терпкий запах і відчуття, ніби щось дуже важливе щойно було — і вислизнуло між поверхами.

Світло блимає ще раз — і стабілізується. Не гасне. Просто стає трохи тьмянішим.

За стіною чуються голоси. Уже чіткіші й ближчі.

— Є зв’язок? — гукає хтось.

Роман трохи нахиляється вперед, щоб дотягнутися до панелі, і я мимоволі притискаюся до нього щільніше, щоб не з’їхати з колін. Його рука автоматично лягає мені на спину — підтримує.

— Так, — відповідає він спокійно. — Двоє людей. Ми в нормі.

— Не хвилюйтесь, усе буде добре! — відгукується чоловічий голос. — Ліфт зупинився між поверхами. Аварійне гальмо спрацювало. Зараз усе зробимо.

Мені хочеться перепитати: «А точно буде добре?» Але я стримуюсь. Паніка вже не така гостра — не болюча й не запаморочлива. Радше відчувається на фоні. За звичкою.

Демонович таки зі мною щось зробив. Зламався сам, став на мить людським — і зламав мене. Тривожну панікерку Любочку. Сподіваюсь, цей ефект не зникне, щойно він забере свої руки з моєї талії, а пальто — з плечей.

Знову неусвідомлено трусь щокою об комір. Прикриваю очі. А що б було, якби ми поцілувались? Цікаво, він думає про це чи вже з голови викинув, і лише я одна страждаю. А раптом поцілунок і не планувався, а я собі сама накрутила…

Стискаю вуста. Дивлюсь з-під вій, бачу лише чітко окреслену лінію гладкого підборіддя. Він дивиться все так само на двері.

За ними чути металевий скрегіт. Ніби хтось відкручує щось велике й важке.

— Нас зараз або опустять, або підтягнуть до поверху, — тихо каже він, нахиляючись до мене. Його голос звучить близько, майже в волосся. — Залежить, де ми застрягли ближче.

— А… — я ковтаю. — А якщо впаде?

Нарешті опускає на мене серйозний, уважний погляд. Все ж не до кінця зник людський Демонович. Я це відчуваю навіть раніше, ніж бачу.

— Не впаде. Ліфт тримається не на одному тросі. Там кілька незалежних систем. І ще аварійні упори. І ще гальма.

— Ви це знаєте чи вигадали спеціально, щоб мене заспокоїти?

— Ні, не вигадав, — каже він. — Просто не люблю не знати, як щось працює, і цим користуватись.

Голос за дверима знову лунає:

— Зараз буде легкий поштовх. Не лякайтесь.

Автоматично стискаю пальцями край його сорочки. Він трохи сильніше притримує мене за талію.

Ліфт здригається. Плавно, наче хтось обережно зрушує його з місця.

— Все добре, — каже він і однією рукою починає плавно погладжувати мене по спині.

Кабіна повільно рухається. Дуже повільно. 

Секунда. Друга. 

Потім — стоп.

— Ми вирівняли кабіну з поверхом, — повідомляє голос. — Зараз відкриємо двері вручну.

Я навіть не знала, що їх можна відкривати вручну.

Щось клацає. Метал важко, з зусиллям скрегоче. І між дверима з’являється вузька щілина, крізь яку пробивається тоненька смужка світла.

Мені хочеться плакати. І сміятися. І видихнути одразу все повітря з легень.

— Виходьте по черзі, — каже рятувальник. — Обережно. Крок — і одразу вперед.

Двері розсуваються ширше. Я бачу коридор, чимось схожий на наш. Звичайний. Килим. Стіни. Світильники. Пальми в горщиках. І різдвяні прикраси.

Я мить вагаюсь і десь на самісіньку краплинку неохоче встаю з колін Романа Демоновича. Трохи червонію, гадаючи, чи не відсиділа йому все на світі. Але він теж цілком бадьоро підводиться.

Кидає на мене уважний погляд.

— Ти перша.

Киваю.

Без його тепла паніка знову нахлюпує.

— Все буде гаразд. Я тут і підтримаю.

Його тепла долоня лягає на мою спину.

Я роблю крок. Поріг трохи вищий, ніж здається. Мене страхує чоловік у формі. І ще одна рука — Демоновича — лягає мені на талію. Легко. Контролююче.

Не можу стриматись. Зажмурююсь, щоб навіть випадково погляд не впав у шахту ліфта, і рішуче переступаю.

Не бачу, але відчуваю, як слідом виходить Демонович.

Чую його голос — як він дякує рятувальникам. А ті перепрошують за незручності, вітають з прийдешніми святами і радять усе ж спускатись пішки сьогодні.

А тоді він підходить до мене.

— Ти як? — питає.

Вдихаю. 

Видихаю.

— Жива, — кажу. — І… здається, навіть ціла. І дах на місці. Мій психотерапевт мусить тобі на свята відправити коробку цукерок за те, що ти виконав його роботу. — Чи ти не любиш солодке?

Він ледь усміхається.

— Люблю, Любочко. Я дуже люблю солодке, попри всі ті чутки, що ходять, наче я їм новонароджених немовлят і неуважних красивих дівчат на десерт.

Мої щоки спалахують.