Розділ 6. Гетерохромія і мій довгий язик

Люба

Він обіймає мене. 

Демонович обіймає! 

Втішає. 

Говорить не критику. А такі правильні слова, які зазвичай сказав би мій психотерапевт. 

Але ж це Демонович, якому я в печінках сиджу з першого робочого дня.

Завмираю. Спершу вся — від маківки до п’ят. Тіло напружується, ніби мене зловили зненацька. Ніби зараз щось станеться, і я не встигну відскочити.

А потім…

Потім щось у мені здається.

Я повільно видихаю й дозволяю собі притулитися щокою до його грудей.

Він теплий.

Майже несвідомо тицяю пальцем у його груди. Легенько. Наче перевіряю.

Тверді. Але не кам’яні. Не робот, отже, яким підмінили мого справжнього злобного начальника. І пахне від нього не як від робота. Не металом і не холодом.

Щось гіркувато-свіже. Терпке. Спокійне. Таке, що хочеться…

Господи.

Хочеться облизнути цю терпкість на губах — просто щоб зрозуміти, який у неї смак.

Я ковтаю. Підіймаю голову. І він дивиться на мене. Так дивиться, що в мене перехоплює подих.

Це все ще той самий Демонович. Темний. Зібраний. Небезпечний. Але погляд інший. Не той, від якого хочеться сховатись і вдати, що взагалі не народжувалась на світ. А такий… від якого теж хочеться сховатись. Але не тому, що боїшся. А тому що соромно, і млосно, і приємно. І до біса гаряче.

Погляд, від якого спирає дихання в грудях і згадуються всі ті бульварні романчики, які я запоєм читала в дитинстві, нишком тягаючи з маминої полиці. Тепер зрозуміло, чому героїні мліли й дозволяли все героям — то в конюшні, то в полі. А я ще думала: як так? Хіба солома не коле?

Мабуть, не коле. Мені ж холод у ліфті не заважає? І йому здається теж. Степлер виростає від стандартного розміру до… ем… більш потужної моделі. Таким не гріх і сто аркушів одним ударом прошити…

Кліпаю. Про що ти думаєш, Любочко? Про конюшню й сіно? Про потужні степлери?

Хочеться зажмуритись.

Сором який!

Але я, як зачарована, дивлюсь у його очі.

Вони не просто темні. Вони… дивні. Зелені. Але ніби не до кінця. Біля зіниць — жовті цятки. Маленькі, майже золоті. Наче сонце застрягло в зелені й не захотіло йти далі.

Я знаю, як це називається. Точно знаю. Але слово вислизає.

Облизую губи. Машинально. Бо вони раптом стають сухими.

Його погляд зупиняється саме на них. На губах. Зіниці стають великими — просто величезними, заповнюють майже всю райдужку. І мені знову хочеться їх облизнути.

Я забуваю, як дихати.

У голові лише одна думка: Господи, Любо. Це ж Демонович. Але тіло — зрадник. Тіло тягнеться вперед. Тіло хоче… Хоче чого? Поцілунку?

І, судячи з усього, не тільки моє.

Бо Демонович нахиляється ближче. Зовсім трохи.

Мої вії починають тремтіти. Усередині стає гаряче. Млосно. Наче щось розкручується, затягується вузлом десь під ребрами.

І саме в цю мить мій язик, як завжди, вирішує жити окремим життям.

— Гетерохромія, — випалюю.

Він кліпає. Відсувається.

— Що?

Я червонію миттєво. По самі вуха.

— Ваші… очі, — бурмочу. — У вас не однорідний колір райдужки. Це… центральна гетерохромія. Ну, тобто не різні очі, а… — я махаю рукою. — Неважливо.

Матінко рідна. Вбийте мене хтось.

Він відкашлюється. Рівняє спину. Стає знову трохи… директором.

А я, як дурепа, думаю про те, як щойно сама власноруч втоптала в підлогу момент, який міг стати…

Міг стати чимось.

А чим він, власне, міг стати? ― запитую себе, вже трохи протверезівши. 

Але додумати думку не встигаю. Раптом за стіною чується шум. Метал. Голоси.

— Тут є люди! — хтось глухо гукає.