5.3

Напружуюсь. Не знаю чому, але підсвідомо відчуваю: попри веселий тон, нічого веселого не буде. У цьому й вся Любочка — наче не бачить, що це не смішно. Це насправді страшно. Неправильно. Принизливо й сумно. Як з тим братом. Хотів би я опинитися в той час і в тому місці й відтаскати за вуха того засранця. І до матері — купа питань…

Але зосереджуюсь і ловлю її дзвінкий голосок:

— Не тому, що мріяла. А тому що в нас у дворі сказали: «Ти надто товста для балету». А я й справді того літа добряче набрала. Мене баба на місяць до себе забрала, і на сільському цільному молоці від корови та пиріжках з вишнями я помітно округлилась, — посміхається, наче в цю секунду згадує на смак те молоко й пироги з ягодами, а може, вже подумки куштує. — Мама тоді дуже на бабу сварилась…

Вона робить паузу. Я теж мовчу.

— Ну, я й подумала: виклик прийнято, — продовжує. — Записалась у гурток. Уявляєш? Я. Балет. Кучері, що живуть власним життям, і повна відсутність координації.

Вона тихо сміється. Звично. Відтреновано. Над собою.

— На першому занятті я впала. На другому — теж. На третьому — вже разом із станком. Балерини — істоти крихкі, але станки, як виявилось, теж.

Я мимоволі кривлю губи. Майже усмішка.

— Мене вигнали через місяць, — каже вона легко. — Сказали, що в мене… як там було… «надто життєрадісна фактура».

— Цікавий термін, — зауважую.

— Так. Дуже ввічливий спосіб сказати «ні».

Вона знизує плечима.

— Зате я зрозуміла, що падати — не страшно. Страшно — чекати, поки штовхнуть.

Я дивлюся на неї. Довго. Мовчки.

Її місце явно не тут. Її світ — десь між гірляндами, ялинками й тим дивним переконанням, що людям потрібне тепло, а не лише дедлайни.

Світ ельфів і єдинорогів, чорт забирай. У кельтських легендах, здається, було щось про те, як ельфи підміняли людських дітей. Забирали справжніх — і залишали замість них своїх. Надто живих. Надто інших.

Я дивлюся на Любу — і думаю, що якби це було правдою, вона б пояснила дуже багато.

— Ось така я, — каже вона й знову усміхається. — Невдала балерина, зате з почуттям гумору.

— Впевнений, з тебе б вийшла чудова балерина, якби педагоги займались тим, чим мають займатись, а не тішили власне его.

— Ой, та що тут, — махає рукою. — Адже в мене й справді ні комплекція не підходила, ні… — розводить руками.

— По-перше, комплекція — діло поправне. По-друге, невже ти не бачила чудових балерин, які мають нестандартні форми? Якби тут ловив зв’язок, я б показав тобі кілька відео американського балету. Я особисто в захваті від нього. Від того, як там ставляться до всього. І які там пропорції та параметри. Любочко, насправді кордони — не ззовні, а всередині. І ці кордони дітям вибудовують безграмотні, заздрісні, егоцентричні дорослі.

Вона дивиться на мене шоковано. Кліпає своїми величезними очима-озерами. І я знову думаю, як хочу її поцілувати. Таку колючу й водночас беззахисну. Загорнути, захистити від усього світу — її, теперішню, і маленьку Любу, над якою потішались усі доти, доки вона сама над собою не почала сміятись, щоб не було так боляче.

Ліфт знову тихо клацає десь угорі. Вона здригається. Ледь помітно. Потім ще раз.

— Холодно? — питаю.

Вона хитає головою.

— Ні… — ковтає. — Ні, не холодно.

Але плечі починають тремтіти сильніше. Нерівно. Зрадницьки.

— А якщо… — вона зупиняється, ніби не хоче вимовляти це вголос. — А якщо нас не витягнуть?

— Так не буває, — відповідаю одразу. — Тут працюють люди. Є охорона. Є аварійні служби. Нас чули.

— А якщо ні? — її голос ламається. — Якщо просто… забудуть?

— Ліфт зупинився різко. Це зафіксувала система. Сигнал тривоги спрацював. Ми не на покинутому об’єкті, а в бізнес-центрі. І, що важливо, зараз робочий вечір, а не третя година ночі. Диспетчер знає про нас, я впевнений. Усі роблять усе можливе, аби нас дістати. Пройшло не більше п’ятнадцяти-двадцяти хвилин.

— Справді? Мені здається — вічність…

— Це через брак світла й відсутність будь-якого заняття. Майже депривація.

Вона пирхає.

— Ти завжди такий? — раптом питає.

— Який? — уточнюю.

— Логічний. Раціональний. Ніби все можна розкласти по поличках і перестати боятися.

Думаю секунду.

— Не завжди, — кажу чесно. — Але коли хтось поруч боїться, хтось має не панікувати.

— А тобі… тобі не буває страшно?

Я дивлюся на неї.

— Буває, — відповідаю. — Просто я не дозволяю цьому керувати.

Обережно притягую її ближче. Огортаю руками, переконую себе, що це — щоб втішити. Але дідько, не такий я вже альтруїстичний. Мені подобається тримати її в обіймах. Вдихати її запах, відчувати м’якість. А деякій частині мого тіла — аж занадто подобається. Відчуваю, що ширінка знову починає тиснути.

Її дихання збивається. Потім вирівнюється. І вона, трясця, знову підіймає голову й дивиться на мене своїм гіпнотизуючим поглядом.

Битва програна, Ром, кажу собі. Це неземне створіння з легкістю за секунду зламало всі твої кордони й установки.

Від автора

Любі мої, вітаю вас із Новим роком та Різдвом! ✨

Дякую кожному й кожній за те, що читаєте, підтримуєте, пишете теплі слова — для мене це безцінно 💛

Якщо ця історія вам відгукується, буду щиро рада вашому лайку, коментарю та підписці на сторінку. А ще — запрошую завітати в мій телеграм-канал «Ванілька та її історії» й підписатись, якщо ви там ще не були.

З любов’ю,

ваша Ванілька (=^･ω･^=) 💕🐾