5.2

— Тобі ні краплі не шкода, — суплюсь. Знову починаю дражнити, аби викинути з голови думки, що хочу зробити з цією апетитною дівчинкою в моїх руках. 

— А от і шкода… — закопилює губку. — Звідки ви можете знати? Ви ж думки не читаєте. 

— Не читаю. Але на твоєму обличчі й так усе написано. Не треба бути телепатом. 

— Хочете сказати, що я передбачувана? 

— О, ні, передбачувана — явно не про тебе. Просто щира.

Задумливо сопе носиком.

— Ви теж непередбачувані. То кричите, а потім втішаєте. І розмовами відволікаєте, хоч я вам не подобаюсь. 

— З чого ти взяла, що не подобаєшся? 

— Я по обличчях, звісно, не читаю. Але ваша поведінка говорить сама за себе. 

— Звичайна поведінка. Я просто хочу, щоб офіс працював як годинник. А ти вносиш у нього хаос. 

— Здорова дрібка хаосу ще нікому не завадила. Ваша педантичність робить життя прісним. 

— Безпечним і прогнозованим. 

— Нудним. 

— Спокійним.

У цей момент ліфт різко смикається й опускається на кілька сантиметрів, а далі знову застрягає.

— Ох… — великі очі розплющуються від страху. Маленькі пальчики впиваються в мою руку. 

— Усе гаразд. Впевнений, це гарний знак. Ми скоро поїдемо.

Але її обличчя блідне.

— Розкажіть мені щось, — просить вона. — Щоб… не було так страшно. 

— Що саме? — питаю автоматично. 

— Не знаю, — знизує плечима. — Будь-що. Про дитинство. Про школу. Про життя.

Це формулювання раптово збиває. Про що розповідати? Життя як життя. Народився, вчився, працював…

— Я не вмію розповідати історії, — кажу сухо. 

— Будь ласка, — кліпає пухнастими віями. Губки знову починають тремтіти.

І ось це — нечесно.

Її очі занадто великі для реальності. Глибокі, наче озера, живі, обрамлені густими віями. Вони не тиснуть. Не вимагають. Просто… чекають.

Відводжу погляд. Кілька секунд мовчу.

— Добре, — нарешті кажу. — Одну.

Вона усміхається так, ніби я щойно врятував світ.

— У школі я ненавидів літературу. Особливо твори «про почуття». Вважав це марною тратою часу.

Вона тихо фиркає.

— Очікувано. 

— Одного разу нас змусили писати твір про щастя. Вільна тема. Усі писали про родину, канікули, друзів. А я написав, що щастя — це коли в тебе нічого не болить і від тебе нічого не хочуть.

Я криво всміхаюсь.

— Вчителька викликала батьків. 

— За що? — щиро дивується Люба. 

— Сказала, що я надто серйозний для свого віку. І що з таким підходом життя мене зламає. І що варто мене відвести до психолога. 

— І? — нахиляє голову. 

— Я образився, — відповідаю. — І наступного тижня написав другий твір. Про те, що щастя — це коли тобі дають спокій настільки, що ти можеш робити все, що хочеш, а не ставлять діагнози некомпетентні спеціалісти.

Вона сміється. Тихо. Дзвінко.

— І що сказала вчителька? 

— Поставила «відмінно». І більше ніколи не чіплялася.

Кидаю погляд на неї. Люба дивиться так, ніби бачить у мені щось нове. І в горлі раптово дивно пошкрябує.

— То де ж він? — питає раптом. — Той хлопчик. 

— Виріс, — відповідаю просто.

Не можу відірватися від її очей. Голос раптово хрипне.

— Тепер твоя черга. 

Вона моргає. 

— Що? 

— Розповісти історію. Будь-яку.

Вона розгублено сміється.

— Зараз? 

— Зараз.

Люба вдихає. Щільніше загортається в моє пальто, і мені від цього раптово стає приємно.

— Добре, — каже. — Але попереджаю: у мене всі історії трохи… дивні. 

— Я вже помітив, — гмикаю. Дійсно, які ще можуть бути історії у Любочки.

Вона ще кілька секунд мовчить. Ніби прокручує в голові варіанти. Ніби зважує, скільки саме можна розповісти, щоб продовжувати грати роль «хорошої дівчинки».

— Тільки не смійся, — каже нарешті, теж переходячи на ти. І це мені також подобається. 

— Я рідко сміюся, — відповідаю. 

— Це помітно, — пирхає.

І все ж усміхається.

— Коли мені було років сім, — починає, — я вирішила, що стану балериною.