Розділ 5. У всьому винна Любочка

Роман

Час у ліфті поводиться дивно. Зависає, ніби хтось навмисно поставив його на паузу. Тьмяне світло телефонного ліхтарика трохи розсіює темряву. 

Сиджу, впершись плечем у холодну металеву стінку, і тримаю на колінах Любу. Її тепле тіло притиснуте до моїх грудей. Моє пальто на її плечах виглядає безглуздо — завелике, чуже, явно не з її казкового зефірного світу. І водночас сидить правильно. Так, ніби мало там бути.

Вона дихає рівніше, ніж кілька хвилин тому. Повільно. Старанно. Робить усе, як я сказав.

— Краще? — питаю тихо.

— Так, — відповідає після короткої паузи. — Дякую.

Дивиться обережно, з-під вій. Так, ніби я збираюся її з’їсти. Заковтнути цілком, як клятий вовк — кляту апетитну Червону Шапочку.

Мені це не подобається.

Вона взагалі дратувала мене з першого дня. Її було забагато.

Забагато голосу в коридорах, де зазвичай говорять пошепки. Забагато руху в просторі, де все має стояти на своїх місцях. Забагато життя для офісу, що тримається на цифрах, дедлайнах і холодній логіці.

Навіть її волосся — ця вічно неслухняна золота копиця — виглядало як особиста образа порядку.

Вона не вписувалася. І мій світ мав би витіснити її в перший місяць роботи. Я, трясця, робив усе для цього: не полегшував життя цьому фантастичному, неземному створінню, яке точно не мало нидіти над колонками й цифрами.

Але проблема в тому, що Любочка протрималася пів року. І в тому, що зараз вона сидить у мене на колінах. А моє тіло зрадницьки це усвідомлює.

Я напружую щелепу, коли відчуваю, як її стегна зміщуються на кілька сантиметрів. Ненавмисно. Ледь-ледь. Але цього достатньо, щоб у голові промайнула дуже недоречна думка, а нижче — дещо боляче вперлося в ширінку.

Дідько!

Зараз точно не час.

Я зосереджуюся на її диханні. На власному. На чому завгодно, тільки не на тому, що тепло її тіла розходиться по мені надто швидко. Що її парфуми заповнюють легені й думки й не дозволяють зосередитися ні на чому, окрім округлих стегон, що впираються в мій пах. Апетитних стегон, обтягнутих спідницею, яка не тільки не прикриває жодного вигину, а підкреслює. О, так, я добре роздивився її, в усіх ракурсах. 

Треба зосередитись, зосередитись — починаю в голові пригадувати таблицю з цифрами, підсумковий звіт, який вона сьогодні мені здала. Методично. Рядок за рядком.

Але схема не працює. Одна лише думка про те, що вона його робила, а тепер сидить у мене на колінах, зриває дах.

Трясця! За що мені це покарання?!

Я маю відволіктися.

— Ви вже майже не тремтите, — намагаюся казати рівно, вдаючи, що не помічаю, чим упираюся в її сідниці. — Молодець.

Вона тихо фиркає.

— Це звучить як похвала від тренера.

— Не звикайте, — відповідаю. — Це разова акція.

— Навіть думки такої не було. Ви ж Демо… Дем’янович… е-е-е… тобто Роман Дем’янович… ну, е-е-е, директор. Господи, що я мелю! — тихо стогне й закриває обличчя долонями.

Пирхаю. Наче не знаю, як мене поза очі називають і хто був автором цього прізвиська.

— Ви хотіли сказати — Демонович?

— Що? — різко здіймає голову, лоскочучи моє обличчя неслухняними кучеряшками. — Ні! Я не це… Ох, матінко рідна, — схлипує від жаху. Кліпає бездонними блакитними очима, в яких миттєво хочеться втонути. — То ви знаєте?

Киваю.

— І давно? — зривається з її губ.

Я мовчу кілька секунд. Не тому, що не знаю відповіді. А тому, що знаю надто добре.

— Достатньо, щоб знати автора цього шедевру, — кажу нарешті. — Любочко…

Її ім’я неприємно м’яко звучить у голові. Люба. Любов.

Абсурдне ім’я. Непрактичне. Як і саме почуття, в яке я не вірю. Є звичка, є хімія, є відповідальність. А любов — гарна вигадка для тих, хто любить ускладнювати прості речі.

— Мені дуже шкода… — її пухкенькі вуста починають тремтіти.

І я замість того, щоб ще більше роздратуватися, ловлю себе на думці, що хочу поцілувати їх. Зім’яти ці пухкі губки грубим, агресивним поцілунком. Відчути на смак. На дотик.

Вона наче читає мої думки. Пухнасті вії тремтять. І стегна ковзають ще на сантиметр — не більше. Цього достатньо.

Я зціплюю зуби й різко переводжу погляд у темряву перед собою, бо якщо не зроблю цього зараз, далі буде складніше. Моє тіло реагує швидше за голову. І ця трясця зрада — зрада власного організму, який я звик тримати в залізних руках.

Чорт забирай! І це вина цілковито Любочки.