4.2

В темряві стає ще лячніше. Наче її можна торкнутися руками. Вона густа. Тисне. Залізає під шкіру. 

Судомно вдихаю — і видих виходить якийсь рваний.

— Спокійно, — чую поруч рівний низький голос. — Світло відновлять. Ви тут не самі.

«Не самі» — чіпляюся за ці слова, як за поручень, якого не видно.

— Подивіться на мене, — каже він уже ближче. — Не на темряву. На голос.

Я киваю, хоча він цього не бачить. Мабуть. І руку стискаю — ледь помітно, лиш тоді усвідомлюю, що продовжую від страху за нього чіплятись. Пробую вивільнитись, але він стискає мої пальці.

Дихання млосним клубком завмирає під ложечкою. Моя рука в руці Демоновича. Що ж це у світі коїться?

— Зробіть вдих, — продовжує. — Повільно. І видих. Так. Добре.

Я намагаюся. Справді намагаюся. Серце все ще гупає, але вже не так скажено.

— Звідки така реакція, Любо? — раптово ошелешує питанням. — З чого почався цей страх?

Я мовчу. Бо відповідь десь є. Але витягувати її — боляче.

— Якщо не хочете — не відповідайте, — додає одразу. — Я не наполягаю.

От тільки після цього мовчати ще важче.

— Мене… — ковтаю. — Мене в дитинстві замкнули.

Голос наче чужий.

— Брат, — додаю після паузи. — Вова. Ми гралися, — продовжую, ніби виправдовуюсь. — Він сказав, що це жарт. Закрив мене в комірчині. Там було… темно. І пахло пилом. І двері не відкривались. Я думала, що залишусь там навічно. Смішно, але я була дитиною…

Губи тремтять. Я злюсь на них за це.

— А потім… — видихаю. — Потім, звісно, мене знайшли. Мама трохи насварила, туди лізти нам було суворо заборонено. От і вся історія. Нічого страшного не трапилось. Просто я якась… дуже вже вразлива. Занадто…

Сказала — і ніби полегшало. Ненадовго.

— Але я працюю з терапевтом… Треба давно позбутись цього дурнуватого дитячого страху. Я ж доросла.

Тиша після моїх слів стає інша. Важка. Щільна.

— Це не дурнуватий страх. І не дитячий… — каже Демонович нарешті якимось незрозумілим, дивним тоном. Я навіть намагаюсь вдивитись у його обличчя, щоб прочитати емоції. Та темно, хоч око виколи. — І ви не занадто вразливі. Ви нормальні, Любо. Будь-хто злякався б у такому випадку. Навіть я.

Я завмираю.

— Ой, ні, — напружено хихикаю. — Ви не боїтесь нічого. Це швидше темрява вас би злякалась.

— Ну раз так, то ви під моїм захистом і темрява вас не торкнеться, — несподівано каже.

А потім знімає своє дорогезне кашемірове пальто і накидає мені на плечі.

— Ось, загорніться.

Я розгублено дивлюся в темряву.

— Навіщо?

— Ви тремтите.

Я хочу заперечити. Сказати, що все нормально. Що не треба. Але пальці самі чіпляються за тканину, а зуби дійсно цокотять, хоч я і в курточці.

А пальто тепле. М’яке. Пахне ним. Його парфумами. Чимось стриманим і… демонським. Суцільна спокуса.

Я загортаюся і чую поряд шурхіт. Руку тягне трохи донизу.

— Сядьте, — каже він. — Так буде легше.

— На… підлогу? — не вірю.

— Мені на коліна, — відповідає. — У вашій спідниці й панчохах ви простудите собі щось цінне й дороге.

Червонію. Добре, що в темряві не видно моїх палаючих щік.

— А ви ж як?

— А в мене все не настільки цінне і дороге. До того ж я в штанах.

— Замастите.

— Любо, годі турбуватись за мої штани і за все, що під ними, ― гаркає роздратовано. І цей знайомий демонський тон раптово заспокоює. ― Сідайте вже.

Я ще вагаюся секунду. А потім повільно, червоніючи ще більше, сідаю.

Він одразу обхоплює мене руками, притискаючи до грудей.

— Заплющте очі, — каже спокійно. — І дихайте. Разом зі мною. 

Видихає. Повільно і глибоко. 

Я повторюю. 

Старанно повторюю.

Але близькість його тіла, його парфуми, дихання, стукіт серця сплутують думки. Я на колінах у Демоновича — це й у кошмарі не присниться. Але несподівано його коліна затишні. І сильні. Теплі. І геть не кістляві, як буває в чоловіків. М’язисті такі.

― Ох, ― ковтаю ротом повітря. Бо несподівано розумію, що відчуваю стегнами не лише коліна.

Д-д-демонович… Д-д-демонович… — навіть мій внутрішній голос починає затинатись.

“Любочко, в нього там степлер…” ― шепочу собі.

Але зрадницька фарба уже заповзає на щоки. А в животі починають бунтувати кляті метелики. Бо тіло не обманеш такою недолугою відмазкою. Воно розуміє, що ніякий це не степлер.