Розділ 4. Капосний ліфт

Лампочка тьмяно блимає, але за кілька секунд усе ж знову світлішає. Проте це не допомагає. Я чую власне серце у вухах. Бух-бух-бух — оглушливе гупання в унісон із пульсом. Гучне. Запаморочливе.

— Він… — ковтаю. — Він застряг?

Від однієї цієї думки вже бракує повітря. Тягнуся до коміра блузки й розстібаю верхній ґудзик.

— Так, — каже Роман.

Кидає на мене погляд скоса й знову дивиться на табло з поверхами. На обличчі — жодної емоції. Де роблять таких крижаних?

Хапаю ротом повітря. Як там казав мій психотерапевт — дихати по квадрату. По якому квадрату? Довкола одні прямокутники…

— Це… — знову замовкаю. — Це надовго?

— Зараз з’ясуємо, — Демонович натискає кілька кнопок на панелі, щось чаклує.

Але ліфт мовчить. Ні звуку. Ні руху. Байдуже йому, що верховний демон, володар цієї оселі зла, не задоволений такою поведінкою. Мені б його стійкість до нахмурених брів Демоновича.

Відчуваю, як раптом стає тісно. Надто. Повітря ніби густішає. Стіни — ближчають. Стеля — нижчає. Простір стискається й згортається.

Роблю глибокий вдих. Потім ще один. Все добре. Ти доросла, самодостатня особа. Це просто ліфт. Він не може стискатися, це ж не камера тортур. Це вся твоя хвора фантазія, підгодована не менш хворою психікою.

Зрештою Демонович натискає кнопку виклику.

— Служба підтримки, — сухо каже він у динамік. — Ліфт застряг між поверхами. Так. Двоє людей. Чекаємо.

Він відпускає кнопку.

— Сказали, за п'ятнадцять — двадцять хвилин, — додає ніби між іншим.

Двадцять хвилин.

Я дивлюся на двері. На стелю. На власні руки. Вони тремтять. Ховаю їх у рукави.

— Вам погано? — питає він, і я не одразу розумію, що це питання — до мене.

— Ні, — брешу. — Просто… незручно.

Пересмикую плечима. Це теж правда. Просто не вся.

Знову вдихаю — і раптом усвідомлюю: повітря не вистачає. Серце прискорюється. У грудях з’являється тиск. Глухий, липкий страх повзе вгору по хребту.

— Люба, — каже він тихіше. — Що з вами?

— Мені… — ковтаю. — Мені просто треба трохи простору.

Смішно, правда? Простору. У ліфті.

Відвертаюся, притискаючись до стіни, заплющую очі. Матінко рідна, стогну в розпачі. Тільки не зараз. Тільки не при Демоновичу. Бо це буде ще одним приводом познущатися з мене, відрахувати з роботи — навіщо йому на фірмі такі малохольні, що втрачають свідомість від темряви й закритих приміщень.

— Ви боїтеся? — питає він.

— Нічого я не боюся, — бурчу, ковтаючи липку нудоту. — Просто… не дуже добре переношу замкнені простори. Як гадаєте, нам вистачить повітря, поки ми тут?

Він не відповідає одразу.

Я чекаю докору. Іронії. Зауваження.

Але раптом чую:

— Кабіна не герметична. Повітря вистачило б навіть якби тут нас було четверо.

Не наважуюся подивитися. Стою обличчям у куток, як нашкодивша дитина.

— Ох, ні, — виривається смішок. — Четверо — то вже занадто.

— Надаєте перевагу лише моїй компанії?

— Що? — забувши про клаустрофобію, різко розвертаюся. — Ні, що ви! Ні!

— Моя компанія настільки погана? — продовжує дражнити.

Дражнити? Демонович? Я що, в паралельному світі?

Поки від здивування ловлю впалу додолу щелепу, він уже робить свій висновок:

— Знаєте, доволі образливо, коли в симпатичної працівниці від того, що я поряд у замкненому просторі, напад паніки.

Симпатичної… — продовжує лунати в голові. Решта слів — фонове бурмотіння. Доводиться кілька разів кліпнути, щоб бурмотіння розшифрувалося й донесло суть.

— Ой, ні! Ні, що ви! Ваша компанія чудова!

— Хм… чудова? Яка ви, Любочко, непостійна. А ще дивуєтеся, що я змушую вас робити звіти. Навіть у розмові ви визначитися не можете — подобаюсь я вам чи ні.

— А що як від цього залежатиме моя премія?

— Я не настільки дріб’язковий, — усміхається.

Демонович? Мені? Я точно в паралельному світі. Так і хочеться спитати: хто ви і де діли мого деспотичного начальника?

Але в цю мить кабіна смикається. Я зойкаю й від страху чіпляюся за руку Демоновича. А світло в ліфті різко гасне. 

В темряві стає ще лячніше. Наче її можна торкнутися руками. Вона густа. Тисне. Залізає під шкіру. 

Судомно вдихаю — і видих виходить якийсь рваний.

— Спокійно, — чую поруч рівний низький голос. — Світло відновлять. Ви тут не самі.

«Не самі» — чіпляюся за ці слова, як за поручень, якого не видно.

— Подивіться на мене, — каже він уже ближче. — Не на темряву. На голос.

Я киваю, хоча він цього не бачить. Мабуть. І руку стискаю — ледь помітно, лиш тоді усвідомлюю, що продовжую від страху за нього чіплятись. Пробую вивільнитись, але він стискає мої пальці.

Дихання млосним клубком завмирає під ложечкою. Моя рука в руці Демоновича. Що ж це у світі коїться?

— Зробіть вдих, — продовжує. — Повільно. І видих. Так. Добре.

Я намагаюся. Справді намагаюся. Серце все ще гупає, але вже не так скажено.

— Звідки така реакція, Любо? — раптово ошелешує питанням. — З чого почався цей страх?

Я мовчу. Бо відповідь десь є. Але витягувати її — боляче.

— Якщо не хочете — не відповідайте, — додає одразу. — Я не наполягаю.

От тільки після цього мовчати ще важче.

— Мене… — ковтаю. — Мене в дитинстві замкнули.

Голос наче чужий.

— Брат, — додаю після паузи. — Вова. Ми гралися, — продовжую, ніби виправдовуюсь. — Він сказав, що це жарт. Закрив мене в комірчині. Там було… темно. І пахло пилом. І двері не відкривались. Я думала, що залишусь там навічно. Смішно, але я була дитиною…

Губи тремтять. Я злюсь на них за це.

— А потім… — видихаю. — Потім, звісно, мене знайшли. Мама трохи насварила, туди лізти нам було суворо заборонено. От і вся історія. Нічого страшного не трапилось. Просто я якась… дуже вже вразлива. Занадто…

Сказала — і ніби полегшало. Ненадовго.