Розділ 4. Капосний ліфт

Лампочка тьмяно блимає, але за кілька секунд усе ж знову світлішає. Проте це не допомагає. Я чую власне серце у вухах. Бух-бух-бух — оглушливе гупання в унісон із пульсом. Гучне. Запаморочливе.

— Він… — ковтаю. — Він застряг?

Від однієї цієї думки вже бракує повітря. Тягнуся до коміра блузки й розстібаю верхній ґудзик.

— Так, — каже Роман.

Кидає на мене погляд скоса й знову дивиться на табло з поверхами. На обличчі — жодної емоції. Де роблять таких крижаних?

Хапаю ротом повітря. Як там казав мій психотерапевт — дихати по квадрату. По якому квадрату? Довкола одні прямокутники…

— Це… — знову замовкаю. — Це надовго?

— Зараз з’ясуємо, — Демонович натискає кілька кнопок на панелі, щось чаклує.

Але ліфт мовчить. Ні звуку. Ні руху. Байдуже йому, що верховний демон, володар цієї оселі зла, не задоволений такою поведінкою. Мені б його стійкість до нахмурених брів Демоновича.

Відчуваю, як раптом стає тісно. Надто. Повітря ніби густішає. Стіни — ближчають. Стеля — нижчає. Простір стискається й згортається.

Роблю глибокий вдих. Потім ще один. Все добре. Ти доросла, самодостатня особа. Це просто ліфт. Він не може стискатися, це ж не камера тортур. Це вся твоя хвора фантазія, підгодована не менш хворою психікою.

Зрештою Демонович натискає кнопку виклику.

— Служба підтримки, — сухо каже він у динамік. — Ліфт застряг між поверхами. Так. Двоє людей. Чекаємо.

Він відпускає кнопку.

— Сказали, за п'ятнадцять — двадцять хвилин, — додає ніби між іншим.

Двадцять хвилин.

Я дивлюся на двері. На стелю. На власні руки. Вони тремтять. Ховаю їх у рукави.

— Вам погано? — питає він, і я не одразу розумію, що це питання — до мене.

— Ні, — брешу. — Просто… незручно.

Пересмикую плечима. Це теж правда. Просто не вся.

Знову вдихаю — і раптом усвідомлюю: повітря не вистачає. Серце прискорюється. У грудях з’являється тиск. Глухий, липкий страх повзе вгору по хребту.

— Люба, — каже він тихіше. — Що з вами?

— Мені… — ковтаю. — Мені просто треба трохи простору.

Смішно, правда? Простору. У ліфті.

Відвертаюся, притискаючись до стіни, заплющую очі. Матінко рідна, стогну в розпачі. Тільки не зараз. Тільки не при Демоновичу. Бо це буде ще одним приводом познущатися з мене, відрахувати з роботи — навіщо йому на фірмі такі малохольні, що втрачають свідомість від темряви й закритих приміщень.

— Ви боїтеся? — питає він.

— Нічого я не боюся, — бурчу, ковтаючи липку нудоту. — Просто… не дуже добре переношу замкнені простори. Як гадаєте, нам вистачить повітря, поки ми тут?

Він не відповідає одразу.

Я чекаю докору. Іронії. Зауваження.

Але раптом чую:

— Кабіна не герметична. Повітря вистачило б навіть якби тут нас було четверо.

Не наважуюся подивитися. Стою обличчям у куток, як нашкодивша дитина.

— Ох, ні, — виривається смішок. — Четверо — то вже занадто.

— Надаєте перевагу лише моїй компанії?

— Що? — забувши про клаустрофобію, різко розвертаюся. — Ні, що ви! Ні!

— Моя компанія настільки погана? — продовжує дражнити.

Дражнити? Демонович? Я що, в паралельному світі?

Поки від здивування ловлю впалу додолу щелепу, він уже робить свій висновок:

— Знаєте, доволі образливо, коли в симпатичної працівниці від того, що я поряд у замкненому просторі, напад паніки.

Симпатичної… — продовжує лунати в голові. Решта слів — фонове бурмотіння. Доводиться кілька разів кліпнути, щоб бурмотіння розшифрувалося й донесло суть.

— Ой, ні! Ні, що ви! Ваша компанія чудова!

— Хм… чудова? Яка ви, Любочко, непостійна. А ще дивуєтеся, що я змушую вас робити звіти. Навіть у розмові ви визначитися не можете — подобаюсь я вам чи ні.

— А що як від цього залежатиме моя премія?

— Я не настільки дріб’язковий, — усміхається.

Демонович? Мені? Я точно в паралельному світі. Так і хочеться спитати: хто ви і де діли мого деспотичного начальника?

Але в цю мить кабіна смикається. Я зойкаю й від страху чіпляюся за руку Демоновича. А світло в ліфті різко гасне.