3.3

Двері ліфта з’їжджаються з тихим дзенькотом. З таким драматичним дзенькотом. Який наче підкреслює мої слова і вираз всепоглинаючої бентеги на обличчі Демоновича.

Він досі тримає мене за талію. Відчуваю тепло крізь тканину дутої курточки, упевненість, вагу долоні. Потім, звісно, відпускає ― не тримати ж йому біля себе малосимпатичну підлеглу, від якої періодично око сіпається. Коректно так відпускає. Обережно. Випрямляється, засовує руки в кишені наче нічого не було. 

І я нарешті видихаю.

— Рятували… кого? — перепитує, нахмурившись.

Я моргаю.

От халепа.

— Федю, — повторюю вже тихіше.

— Федю? — в голосі з’являється ледь помітна пауза. — У нас хтось ще працює, про кого я не знаю?

Я червонію. Реально. Відчуваю, як щоки палають, і злюся на себе за це.

— Це… не людина, — зізнаюсь. — Це фікус.

Краєм ока бачу, як його губи… здригаються.

Ледь-ледь.

Мікрорух. Наче він стримує усмішку. Я навіть думаю, що мені здалося. Бо не може бути такого, щоб Демонович… усміхався. У нього ж почуття гумору, здається, замерзло десь у льодовиковому періоді.

— Фікус? — повільно повторює він.

— Вікторії Павлівни, — поспіхом додаю, ніби це щось пояснює. — Бухгалтерки. Вона його Федьком називає. Я випадково зачепила… він мало не впав… земля… — я плутаюсь у словах і зітхаю. — Коротше, я його врятувала.

Западає тиша.

Ліфт тихо гуде. Цифри над дверима повільно змінюються.

― З Федею все гаразд?

― Так! Звісно. Я й прибрала те, що розсипала. Офіс чистий…

Стискаю ремінець сумки так, що пальці біліють. Чекаю сарказму. Зауваження. Холодного коментаря.

Нічого.

— Ви сердитесь? — закушую губу. Дивлюсь трохи злякано з-під вій.

― Тільки у випадку, якщо Вікторія Павлівна такому цінному співробітнику, як Федя нараховує оклад, ― каже він нарешті.

І я судомно хитаю головою.

Не впевнена, що це жартівливо. Принаймні, я досі ні разу не бачила, щоб він усміхався чи шуткував.

— Ви живете далеко? — раптом змінює тему.

Здивовано підіймаю голову. Якусь хвилину мовчу, усвідомлюючи почуте. 

Повільно протягую.

— Ні…  Не дуже.

Він киває. Наче ставить галочку в уявному списку. Наче це чомусь важливо.

І далі їдемо мовчки.

Не знаю, як Демонович. А я майже не дихаю. Нашорошено затихаю в кутку, боячись зробити зайвий рух. Простір занадто тісний. Відчуваю кожен його порух. Не дивлюсь, але знаю, де він стоїть. Знаю, як рівно тримається. Як одна рука лежить на поручні.

Тепло від його плеча доходить до мене, хоча ми не торкаємось. Моє тіло реагує раніше за голову — десь під грудьми стискається, у животі з’являється дивне, неспокійне тремтіння.

Я роблю крок убік.

Марно.

Кабіна замала. Лікоть упирається в стіну, сумка сповзає з плеча.

— Обережно, — перехоплює її.

Його пальці торкаються моїх. 

Всередині ніби клацає. 

Завмираю. Подих збивається. Серце починає гупати надто голосно, так, що, здається, він має це чути.

— Вибачте, — кажу автоматично.

І саме в цю мить ліфт моторошно здригається. 

Злякано хапаю повітря і чіпляюсь за його рукав.

— Це нормально? — питаю, перш ніж встигаю прикусити язика.

— Так, — відповідає спокійно. — Старий механізм.

Ніби це пояснює, чому мене трусить.

Кабіна робить ще один ривок ― я вчіплююсь в Демоновича дужче.

І зупиняється.

Світло моргає. 

Раз. 

Другий.

А потім зависає в глухій, неприродній тиші.

Від авторки

Любі, дякую вам за підтримку 🤍
За кожну вподобайку, за коментарі, за теплі слова — вони для мене справді багато значать. Саме завдяки вам я бачу, що історія відгукується, що вона вам зайшла, і це неймовірно тішить та надихає писати далі.

Якщо маєте настрій — залиште кілька слів під розділом або вподобайку, хто це ще не зробив. А ще можете додати книгу в бібліотеку, щоб не загубити її серед інших історій.

Дякую, що ви тут і читаєте разом зі мною 🤍 

З любов’ю — ваша Ванілька (=^･ω･^=)