3.2

У горлі пересихає. Мені одній вчуваються натяки? Мабуть, таки одній. Він ну точно не може знати, як я його подумки називаю.

Тому стою, стискаючи обпечену руку й чашку, що зрадницьки тремтить. Кава плюскочеться на дні, і від гіркого, густого запаху трохи починає нудити. Або від нервів… Бо раптом усвідомлюю: я тут не сама. А бути наодинці з Демоновичем — уже небезпечно.

— Ви обпеклися.

Погляд спиняється на моїй руці, яку колихаю, наче кошеня. За два стрімких кроки він стає майже впритул.

— Нічого, — відмахуюсь. — Я незграбна.

Брехня. Руку пече.

— Під холодну воду, — наказує. — Негайно!

Хапає міцно, але разом із тим обережно, за зап’ястя, вмикає кран і суне руку під холодний струмінь. Мені має бути холодно, але від його долоні навпаки — палаю. Пальці здаються розпеченими вуглинками. І в животі теж — наче вуглинки. Витанцьовують. Палахкотять.

Проте печіння трохи стихає. У руці. А от усередині — навпаки. Відчуваю його за спиною кожною клітинкою тіла. Так близько, що тремтять коліна. А запах його туалетної води паморочить мізки.

— Чому ви ще тут? — хрипко питає.

І здається, занадто глибоко вдихає. Його подих ворушить волосся на потилиці, і воно трохи лоскоче шию.

— Ви ж наказали, — відповідаю тихіше, ніж планувала. — Сказали, поки не закінчу, Різдва не буде. Майже закінчила.

— Справді? З рукою все гаразд?

— Так, — вивільняюсь, одразу відповідаючи і на те, і на те питання.

На шкірі — ні сліду. Але місце опіку трохи пульсує. Не від того, що обпекла. Від уважного погляду, яким він його розглядає.

— Тоді ходімо, — каже. — Покажете.

Закручую кран. Беру чашку. Ставлю її в мийку. І лише тоді обертаюсь.

І це ще одна помилка в скарбничці моїх невдалих рішень за сьогодні. Бо він занадто близько. Настільки, що я майже торкаюсь його торсу грудьми.

Боюсь вдихнути, щоб не поворухнутись. Щоб не торкнутись. Наші погляди зіштовхуються. Його — нечитаний, і мій — сповнений ніяковості.

Він відступає першим.

Я відкашлюю хрипкість у голосі.

І поки йдемо коридором — я трохи позаду, він — попереду, як ватажок, — ловлю себе на тому, що дивлюсь не на спину, а нижче. На руки. На те, як він тримається. Зібраний. Контрольований. Небезпечний.

Сідаю за комп’ютер. Він стає поруч, нахиляється до монітора. Наші плечі майже торкаються. Я напружуюсь усім тілом, ніби чекаю удару. Або дотику.

— Отут, — кажу й показую на екран. — Зведення по клієнтах.

Він мовчить. Дивиться. Довго.

Я відчуваю його погляд не на екрані. На мені.

— Краще, — каже нарешті. — Бачите, коли вас достатньо мотивувати, ви можете зосередитись і в найкоротші терміни виконати завдання.

Закушую губу. З губ уже рветься зухвала, гнівна відповідь. Але я не впевнена, що після таких слів ще залишусь тут на роботі.

— Я ще раз перевірю, — кажу швидко. — Щоб напевно.

Він випрямляється.

— Не треба, — відповідає. — Надішліть.

Я клікаю «відправити».

— Можете бути вільні, — каже він.

Киваю. Швидко збираю речі. Бажання опинитись якомога далі звідси підстьобує краще за батіг. Чомусь руки трохи тремтять. Я навіть не чую, коли він виходить, так поспішаю. Зриваю з вішалки курточку, поспіхом накидаю — і раптово зачіпаю на підвіконні улюблений фікус Вікторії Павлівни.

Нещасна рослина обурено здригається й ледь не падає на підлогу.

— Дідько, — лаюсь, зловивши в польоті горщик.

На підлогу просипається кілька жмень землі. Але фікус врятований. Пронесло. Інакше завтра довелося б повідомляти погану новину нашій бухгалтерці, а вона ж його любить як рідного й називає пестливо — Федько.

Зітхнувши з полегшенням, ставлю врятованого назад на підвіконня. Поспіхом біжу в туалет, підхоплюю віник і совок. За кілька хвилин про мій злочин нічого не нагадує.

— Це буде наша таємниця, — підморгую Федькові й із почуттям чистої совісті відношу інвентар назад.

Вдруге одягаюсь обережніше й тримаюсь за кілька метрів від Феді.

А коли вискакую в коридор, бачу, як повільно зачиняються двері ліфта.

— Трясця…

— Зачекайте! — зойкаю, влітаю кулею в тісний простір і на бігу врізаюсь у груди Демоновича.

— Обережніше, Любо, — гмикає, притримуючи мене за талію. — Я ж наказав вам до дому йти. Чому ви ще тут?

Підіймаю голову, здуваю з лоба пасмо неслухняного волосся і бовкаю:

— Рятувала Федю.