Розділ 3. А це нормально?

Після шостої офіс невловно змінюється — шум стихає, кроки зникають, навіть повітря стає ніби свіжішим, холоднішим. 

Останньою йде Юля. Довго мнеться біля свого столу, раз по раз перевіряючи сумочку, кишені, перефарбовуючи вуста.

— Йди вже, — махаю рукою. 

— Та, Люб… — зиркає винувато. 

— Йди! Мені ще довго. А в тебе Юра після зміни скоро повернеться. Не лишати ж чоловіка голодним увечері. 

— Сам знайде. Борщ у холодильнику, руки не з дупи. 

— Юль, ну годі. Я нарвалася — я й відгрібаю за це. А тобі треба сімейний затишок берегти. А то на корпоратив завтра не відпустить.

Пирхає. 

— Я не його власність, щоб не відпускав.

Але лоба наморщує в роздумах. 

Звісно, не власність. І спробував би Юрка мою Юленцію не відпустити. Але одне діло — відпустити дружину, коли в тебе сите черевце, ти весь зацілований і обліплений увагою, а інше — коли в холодильнику порожньо, а дружину бачиш на свята. Образливо, ні?

Певно, Юлька теж так вирішує. Тому тяжко зітхає, кидає тінт у сумочку й ніяково шморгає носом. 

— Вибач. 

— Та за що. Йди вже. Завтра повеселимось, і тоді я тебе раніше дванадцятої не відпущу — так і перекажеш Юрасику. 

— Ти золото, Любочко. Знаєш? 

— Угу, — бурчу.

Отримую чмоки в щоки й знову заглиблююсь у роботу. Хоча й періодично відволікаюсь. Окидаю поглядом діло рук своїх і, трясця, ну гарно ж! Ні про що не шкодую, що б там Демонович не бурчав!

Гірлянди світяться тепліше, ніж удень. Без денного світла вони вже не здаються дитячими — радше тихими. Домашніми. І дуже-дуже затишними. А ще підбадьорливими.

Тому я в гарному настрої сиджу за комп’ютером, мугикаючи якусь новорічну мелодію, і зводжу результати. По всіх клієнтах — хай би їх біс побрав! Критичні цифри. Ризики. Відхилення. І все, що Демонович забажав від мене, як мачуха від Попелюшки перед балом… Посадити кущі троянд, перебрати горох і просо… Мачуха-Демонович, — не стримую смішка. Ну кумедно ж, га?

Перевіряю один раз. Другий. Третій.

Через деякий час очі починають пекти, а спина — нити. Вирішую трохи розім’ятися і за разом зробити собі каву. А давно остиглу — вилити в каналізацію. Гидота!

Встаю, потягуюсь, розминаючи затерплі плечі. Здається, у спині щось хрускає. 

Старієш, Любочко, — хихикаю, підхоплюю чашку й виходжу.

Офісна кухонька в нас далі по коридору. Там і мікрохвильовка, і холодильник, вазочка з печивом і цукерками, кава, чай. От на що-що, а на ласощі й снеки наше начальство не скупиться — смачне, свіже, якісне.

Вмикаю чайник, засовую за щоку «Каракум» — улюблені. Як раптом десь далеко грюкають двері. Ковтаю цукерку, ледь не подавившись. Кашляю, квапливо дожовую. Я думала, що остання в цій «Оселі зла».

І саме в цей момент чую кроки. Рівні. Спокійні. Занадто впізнавані.

Сил не вистачає обернутись. Удаю, що зосереджено калатаю цукор у каві без цукру.

Але відчуваю його. Фізично. Лопатками. Мурашками.

І сідницями, які раптом починають горіти. Ну не від його ж погляду, правда? — фиркаю подумки. Та вузьку спідницю-олівець до колін усе ж ніяково осмикую.

— Може, це твоя дупа прочухана чує, — єхидно підказує внутрішній голос, миттєво підсовуючи картинки, від яких паморочиться в голові. Як його міцна долоня ляскає мене по сідниці. По голій. По сідниці — без спідниці. І без трусиків.

Зі мною явно щось не так. Це ненормально, коли жертва починає хотіти того, хто її утискає. Прив’язуватися. Фантазувати. Це ж має якусь назву. Я читала. Психологія, травма, мозок, що плутає страх із бажанням. Травматичний зв’язок, здається.

Обличчя пашить. Любочко ― ти збоченка!

— Ви ще тут? — демонський голос остаточно руйнує фантазію.

Щоки вже в полум’ї. Я здригаюся, різко обертаюся — і вихлюпую собі на руку свіжозаварену каву.

— Ох, демон би тебе взяв! — зривається з вуст.

— Демон? Взяв? — підіймає брову Демонович, окидаючи мене дивним, надто уважним поглядом. 

У горлі пересихає. Мені одній вчуваються натяки? Мабуть, таки одній. Він ну точно не може знати, як я його подумки називаю.

Тому стою, стискаючи обпечену руку й чашку, що зрадницьки тремтить. Кава плюскочеться на дні, і від гіркого, густого запаху трохи починає нудити. Або від нервів… Бо раптом усвідомлюю: я тут не сама. А бути наодинці з Демоновичем — уже небезпечно.

— Ви обпеклися.

Погляд спиняється на моїй руці, яку колихаю, наче кошеня. За два стрімких кроки він стає майже впритул.

— Нічого, — відмахуюсь. — Я незграбна.

Брехня. Руку пече.

— Під холодну воду, — наказує. — Негайно!

Хапає міцно, але разом із тим обережно, за зап’ястя, вмикає кран і суне руку під холодний струмінь. Мені має бути холодно, але від його долоні навпаки — палаю. Пальці здаються розпеченими вуглинками. І в животі теж — наче вуглинки. Витанцьовують. Палахкотять.

Проте печіння трохи стихає. У руці. А от усередині — навпаки. Відчуваю його за спиною кожною клітинкою тіла. Так близько, що тремтять коліна. А запах його туалетної води паморочить мізки.

— Чому ви ще тут? — хрипко питає.

І здається, занадто глибоко вдихає. Його подих ворушить волосся на потилиці, і воно трохи лоскоче шию.

— Ви ж наказали, — відповідаю тихіше, ніж планувала. — Сказали, поки не закінчу, Різдва не буде. Майже закінчила.

— Справді? З рукою все гаразд?

— Так, — вивільняюсь, одразу відповідаючи і на те, і на те питання.

На шкірі — ні сліду. Але місце опіку трохи пульсує. Не від того, що обпекла. Від уважного погляду, яким він його розглядає.

— Тоді ходімо, — каже. — Покажете.

Закручую кран. Беру чашку. Ставлю її в мийку. І лише тоді обертаюсь.

І це ще одна помилка в скарбничці моїх невдалих рішень за сьогодні. Бо він занадто близько. Настільки, що я майже торкаюсь його торсу грудьми.

Боюсь вдихнути, щоб не поворухнутись. Щоб не торкнутись. Наші погляди зіштовхуються. Його — нечитаний, і мій — сповнений ніяковості.