Розділ 3. А це нормально?

Після шостої офіс невловно змінюється — шум стихає, кроки зникають, навіть повітря стає ніби свіжішим, холоднішим. 

Останньою йде Юля. Довго мнеться біля свого столу, раз по раз перевіряючи сумочку, кишені, перефарбовуючи вуста.

— Йди вже, — махаю рукою. 

— Та, Люб… — зиркає винувато. 

— Йди! Мені ще довго. А в тебе Юра після зміни скоро повернеться. Не лишати ж чоловіка голодним увечері. 

— Сам знайде. Борщ у холодильнику, руки не з дупи. 

— Юль, ну годі. Я нарвалася — я й відгрібаю за це. А тобі треба сімейний затишок берегти. А то на корпоратив завтра не відпустить.

Пирхає. 

— Я не його власність, щоб не відпускав.

Але лоба наморщує в роздумах. 

Звісно, не власність. І спробував би Юрка мою Юленцію не відпустити. Але одне діло — відпустити дружину, коли в тебе сите черевце, ти весь зацілований і обліплений увагою, а інше — коли в холодильнику порожньо, а дружину бачиш на свята. Образливо, ні?

Певно, Юлька теж так вирішує. Тому тяжко зітхає, кидає тінт у сумочку й ніяково шморгає носом. 

— Вибач. 

— Та за що. Йди вже. Завтра повеселимось, і тоді я тебе раніше дванадцятої не відпущу — так і перекажеш Юрасику. 

— Ти золото, Любочко. Знаєш? 

— Угу, — бурчу.

Отримую чмоки в щоки й знову заглиблююсь у роботу. Хоча й періодично відволікаюсь. Окидаю поглядом діло рук своїх і, трясця, ну гарно ж! Ні про що не шкодую, що б там Демонович не бурчав!

Гірлянди світяться тепліше, ніж удень. Без денного світла вони вже не здаються дитячими — радше тихими. Домашніми. І дуже-дуже затишними. А ще підбадьорливими.

Тому я в гарному настрої сиджу за комп’ютером, мугикаючи якусь новорічну мелодію, і зводжу результати. По всіх клієнтах — хай би їх біс побрав! Критичні цифри. Ризики. Відхилення. І все, що Демонович забажав від мене, як мачуха від Попелюшки перед балом… Посадити кущі троянд, перебрати горох і просо… Мачуха-Демонович, — не стримую смішка. Ну кумедно ж, га?

Перевіряю один раз. Другий. Третій.

Через деякий час очі починають пекти, а спина — нити. Вирішую трохи розім’ятися і за разом зробити собі каву. А давно остиглу — вилити в каналізацію. Гидота!

Встаю, потягуюсь, розминаючи затерплі плечі. Здається, у спині щось хрускає. 

Старієш, Любочко, — хихикаю, підхоплюю чашку й виходжу.

Офісна кухонька в нас далі по коридору. Там і мікрохвильовка, і холодильник, вазочка з печивом і цукерками, кава, чай. От на що-що, а на ласощі й снеки наше начальство не скупиться — смачне, свіже, якісне.

Вмикаю чайник, засовую за щоку «Каракум» — улюблені. Як раптом десь далеко грюкають двері. Ковтаю цукерку, ледь не подавившись. Кашляю, квапливо дожовую. Я думала, що остання в цій «Оселі зла».

І саме в цей момент чую кроки. Рівні. Спокійні. Занадто впізнавані.

Сил не вистачає обернутись. Удаю, що зосереджено калатаю цукор у каві без цукру.

Але відчуваю його. Фізично. Лопатками. Мурашками.

І сідницями, які раптом починають горіти. Ну не від його ж погляду, правда? — фиркаю подумки. Та вузьку спідницю-олівець до колін усе ж ніяково осмикую.

— Може, це твоя дупа прочухана чує, — єхидно підказує внутрішній голос, миттєво підсовуючи картинки, від яких паморочиться в голові. Як його міцна долоня ляскає мене по сідниці. По голій. По сідниці — без спідниці. І без трусиків.

Зі мною явно щось не так. Це ненормально, коли жертва починає хотіти того, хто її утискає. Прив’язуватися. Фантазувати. Це ж має якусь назву. Я читала. Психологія, травма, мозок, що плутає страх із бажанням. Травматичний зв’язок, здається.

Обличчя пашить. Любочко ― ти збоченка!

— Ви ще тут? — демонський голос остаточно руйнує фантазію.

Щоки вже в полум’ї. Я здригаюся, різко обертаюся — і вихлюпую собі на руку свіжозаварену каву.

— Ох, демон би тебе взяв! — зривається з вуст.

— Демон? Взяв? — підіймає брову Демонович, окидаючи мене дивним, надто уважним поглядом.