2.2

Тиша стає густою. 

Розумію: якщо зараз не зізнаюсь сама — буде гірше.

— Я, — пищу. 

Кліпає. Може думає ― миша. Тому повторяю гучніше: 

— Це я, ― але голову в плечі втягую. Між лопатками біжить холодна цівка.

Він повільно, як у фільмі жаху, переводить погляд на мене.

І в цю секунду я шкодую про все. Про гірлянди. Про ялинку. Про те, що взагалі народилася з ідеєю «зробити цей світ краще». Чого я дійсно не миша? Зараз би шусть у шпаринку ― і ніхто не бачив.

— Ви? — перепитує.

— Так, — киваю. — До свят, ― знову на мишу перетворююсь. Навіть горло починає боліти від тихого писку. ― Щоб… щоб атмосфера була… Різдво…

— Атмосфера? — повторює він. ― Різдво?

Це звучить як лайка.

— Скажіть, Любо, — продовжує, повільно підходячи ближче, крок за кроком. А я відступаю. Доки не впираюсь стегнами у свій стіл. — Ми працюємо в офісі чи в дитячому садку?

Колеги мовчать. Мої щоки палають.

— Це не заважає роботі, — намагаюсь виправдатись. — Навпаки, люди…

— Люди повинні працювати! — перебиває він. — А не бавитися мішурою.

Мішура. Гарне слово. Таке ж холодне, як і він.

— У вас, між іншим, — продовжує, — роботи вагон. Проблеми постійні зі звітами. З дедлайнами. З уважністю.

Кожне слово — як цвях в кришку моєї труни. А в труні, мабуть, кар’єра. І знову ніхто не здивується. Бо яка мені кар’єра. Я ж Любочка.

— І замість того, щоб виправляти помилки, — він киває на гірлянду, — ви вирішили зайнятися декором.

Мені хочеться щось сказати. Заперечити. Пояснити, що я вчора пішла після дев’ятої. Що всю теку опрацювала. Усю. Що фінальні звіти для ключових клієнтів я здала ще ввечері — відправила на пошту, як він і вимагав. І він це бачив. Бо лист був прочитаний. Що я прикрашала у свій неробочий час. І за власний кошт, між іншим.

Але я мовчу. Бо говорити — марно. Все одно перекрутить, газлайтер демонський!

— Сьогодні до кінця дня я хочу отримати зведені результати вашої вчорашньої роботи. По всіх клієнтах. Критичні цифри, ризики, відхилення. Коротко. Чітко, — каже, тепер уже оглядаючи всіх. — І якщо їх не буде — корпоратив скасовується. 

Тиша нагрібає.

— Для всього відділу, — додає, як останній цвях.

І йде до свого кабінету.

Двері зачиняються.

Офіс видихає. 

А я — ні. Усередині щось стискається. Образа. Злість. Безсилля. Демон, — думаю я. Справжнісінький демон. З пекла. Відчуваю, як губа починає тремтіти. Дивлюся на гірлянди. На ялинку. На те, що ще хвилину тому робило мене щасливою. І не можу підвести голову від сорому.

Ще кілька секунд ніхто не рухається.

Потім хтось кашляє. Хтось шарудить паперами. Хтось нарешті знову починає тихо, пошепки говорити.

Обходжу свій стіл, повільно сідаю.

Хочеться плакати. Це несправедливо. Просто… по-людськи несправедливо. Тепер виходить, що я — винна. Я — та, через яку можуть скасувати свято.

Ловлю на собі погляди.

Більшість — співчутливі. Але є й інші. Короткі. Обережні. З відтінком: ну, навіщо ти це почала? І в грудях наче хтось ножа провертає.

Бо я розумію, що сталося. Це навіть має назву ― показове покарання. Коли керівник публічно робить одного винним, щоб решта дивилась і мовчала.

Класика.

— Любочко, — тихо каже Юля, підсуваючи мені чашку кави. — Навіть не думай.

— Про що? — глухо питаю.

— Що це твоя провина.

Я зітхаю.

— Він же всіх налаштував проти мене.

— Ні, — Юля хитає головою. — Він хотів. Але не вийшло.

Підіймаю голову.

— Всі на твоєму боці, — продовжує вона. — Просто не всі такі сміливі, як ти.

— Я не смілива, — гірко усміхаюся. — Я просто дурна.

— Ні, — твердо каже вона. — Ти… Ти… ти просто Любочка. Але ми всі тебе за це любимо. Правда!

Вона нахиляється ближче.

— І знай: навіть якщо Роман Демонович вирішить, що корпоративу не буде — ми його зробимо. Хоч у кав’ярні. Хоч на кухні. Хоч без нього.

Я ковтаю.

У горлі стає тепло. І трохи легше.

― Тримайся, Любочко. Ми всі з тобою, ― легенько тріпає за плече й відходить до свого робочого місця.

А я кидаю погляд на екран свого комп'ютера. На зведену таблицю. На цифри, що повільно складаються в єдину картину.

Добре. Якщо треба ночувати в офісі — я залишусь. Але я не дам цьому Демону забрати в нас всіх Різдво!