Розділ 2. Скоро свято

Я приходжу на роботу раніше за всіх. Настільки рано, що навіть кавомашина ще не прокинулася і дивиться на мене з докором: серйозно?

Сторож Микола Петрович теж дивиться з подивом, але нічого не каже — навіть коли помічає в моїх руках ялинку.

— Невеличка, — виправдовуюся я. — Щоб нікому не заважала.

— Та вона ж красуня, — усміхається він, притримуючи для мене двері. — Саме те.

І я теж так думаю.

Хоча по правді. Вона трохи кривувата — але дуже старається виглядати не гірше за інших. Як і я. Може тому я її і купила. Щоб не сумувала. Щоб знала, що є ті хто й такій ялинці раді…

Плечем притискаю телефон до вуха, бо вільної руки вже немає.

— Любочко, ти мене чуєш? — мамин голос бадьорий, але я чую, як він тріщить від напруги. — Я кажу, у Вовочки сьогодні захист. Я вся на нервах.

— Чую, мамо, — бурмочу, намагаючись протиснути ялинку у двері. — Кандидат наук, так?

— Та який «так»! — одразу зривається вона. — Ти ж знаєш цих… Вони ж тільки й чекають, щоб причепитися. Формулювання не те, слайд не там, кома зайва. А дитина ж ночами не спала!

Дитина, ага. Ми двійнята, між іншим.

— Ну він у нас розумний, — кажу обережно. — Впорається.

— Розумний — то одне, — зітхає мама. — А комісія — зовсім інше. Там же такі люди… Холодні. Безсердечні. Їм аби завалити. А Вовочка у нас делікатний, нервовий. З тонкою душевною організацією. Це ти в нас ― хоч кіл на голові теши, а він і захворіти може від переживань.

Усміхаюся сама до себе. Тонкий. Нервовий. Той самий Вовочка, який у дитинстві списував у мене математику, а потім казав, що я його відволікала.

— Ти ж йому вранці написала? — не відстає мама.

— Написала, — киваю, хоча вона цього не бачить.

— От і добре. Бо підтримка — це дуже важливо для нього. Це ти в нас звикла все сама і сама… — пауза. — Ну ти ж розумієш.

— Угу.. кхм… — мугикаю щось невнятне, перехоплюючи ялинку зручніше. 

Розумію. Завжди розумію.

— А в тебе як справи? — нарешті згадує вона. — Робота твоя… нормально?

— Нормально, — автоматично відповідаю.

— Тримайся там, Любочко, — м’яко, але з тією самою інтонацією. — Ти ж у нас… ну, сама знаєш. Трохи розсіяна. Старайся. За таку роботу треба триматися. Бо зараз часи…

— Знаю, мамо. 

Я усміхаюся. Автоматично.

«Любочка» в нашій сім’ї — це не зменшувально-пестливе. Це як ем… діагноз. Ну от така ти. Розсіяна. Неуважна. Завжди щось забудеш, переплутаєш, загубиш. Що з тебе взяти? Але ми тебе любимо. 

— На роботу вже прийшла? Чи знову запізнюєшся?

— Я вже тут, — кажу. — Навіть… дуже тут.

— Ой, диво яке, — сміється вона. — Що ж це в лісі здохло, Любочка? Певно якийсь мамонт?

Я ковтаю, але не заперечую. Заперечувати — марно.

— Романа Дем’яновича свого не сердь. Слухайся. — продовжує настанови. — Якщо він прискіпливий, значить, йому видніше. Начальству завжди видніше. А ти старайся. Ти ж у нас… ну… — пауза. — Загалом, будь уважна. Відповідальна. Не літай у хмарах, як завжди…

— Я стараюся, мам.

І це навіть правда.

— От і молодець, — одразу теплішає її голос. — Ну все, не відволікаю. Працюй. І не забудь поїсти.

— Не забуду. 

— Ми ж тебе любимо, Любочко. Навіть такою.

― І я тебе, мам… — кажу я й нарешті кладу слухавку.

Кілька секунд просто стою з ялинкою посеред офісу.

Потім вдихаю глибше.

Вчора я пішла з роботи майже останньою. Опрацьовувала ті кляті документи. Але впоралась. А потім… Потім залишилася. 

Збігала в сусідній магазинчик. Накупила всякого. Гірлянди з теплим світлом. Кілька срібних кульок. Сніжинки. 

В кабінеті Демоновича я, звісно, нічого не чіпала. Навіть не дивилася в той бік. Тільки загальний простір. Щоб не порушувати баланс всесвіту.

І зараз офіс геть інший. Той самий скляний, строгий, але… тепліший. Святковіший. Веселіший. Залишилась ялинка, яку я старанно вмощую в невелике пластикове відерце, підготоване ще з вечора. 

Відходжу на кілька кроків і дивлюся. В грудях розливається щось приємне. Гордість. Тиха радість. Тепер навіть в неробочий час залишатись не так нудно й журливо.

Першою заходить Марина.

Вона завмирає просто на порозі.

— Ого… — видихає. — Любочка, це… це вау. 

― Хмм… сміливо, я б сказала, ― киває Юля, заходячи за нею, й кидає сумочку на свій робочий стіл.

— Переборщила? — ніяковію.

— Та ні! — одразу ж підключається Сергій. — Я навіть не знав, що тут може бути… затишно.

Люди заходять один за одним. Хтось фотографує. Хтось усміхається. 

Вікторія Павлівна навіть каже: 

— От тепер реально хочеться працювати.

Я червонію. Посміхаюся. Пурхаю, як дурненька. На мить забуваю, що працюю в офісі. І що тут керує злий і непримиримий Демон, в якого алергія на свята, на радість і на мене.

Забуваю рівно до тієї секунди, поки вхідні двері не відчиняються вдруге.

Тиша накочує миттєво. Як хвиля. 

Я навіть не бачу його одразу — спершу відчуваю. Цей холодний, рівний, безжальний погляд, що ковзає по простору. По гірляндах. По ялинці. По кульках.

Роман Демонович зупиняється посеред офісу.

Повільно. Дуже повільно оглядає все. І на обличчі в нього такий вираз, ніби хтось щойно зламав йому щось дороге. Наприклад, пітьму й морок, що вічно оточували ці стіни.

— Це… — починає він, але замовкає.

Колеги раптово знаходять на столах неймовірно важливі справи. Хтось різко втикається в монітор. Хтось — у телефон. 

— Хто це зробив? — лунає до біса грізне.