1.2

Сірі двері з промовистою табличкою здаються воротами в пекло. Стукаю тихо — майже символічно — з надією, що він не почує. Або що його там немає. Або що цей день узагалі можна буде перегорнути назад.

Серце провалюється кудись у п’яти, коли з-за дверей лунає сухе: 

— Так.

Його голос спокійний. Надто спокійний. Такий, від якого хочеться або просити вибачення, або тікати. Але доводиться зайти, ігноруючи тремтячі коліна й спітнілі долоні. Бо дійсно ж… не в дитячому садку. Хоча інколи правда хочеться скласти долоні над головою хатинкою й голосно крикнути:
«Цур, мене!»

Кабінет у Демоновича саме такий, як він сам. Скло, темне дерево, мінімалізм і жодної зайвої речі. Навіть повітря тут ніби поводиться стримано. Ніби йому заборонили бути теплим.

Він сидить за столом. Піджак висить на спинці крісла. Рукави сорочки трохи закочені, відкривають до біса красиві передпліччя. Сильні, обвиті ідеальним візерунком вен. За такі хочеться триматися, йдучи хоч під вінець, хоч у лігво пекельних гієн.

Коліна починають тремтіти дужче. А в животі розливається жар.

Дідько, Любо, про що ти зараз думаєш? ― осмикую свою бурхливу фантазію. Про передпліччя Демоновича? Вони будуть офігенно гарні, коли душитимуть тебе за неправильний шрифт. Еге ж?

Особливо коли він дивиться на мене цим поглядом.

Я відчуваю його ще до того, як він підіймає очі від паперів. Наче завжди знає, що я зайду. Наче чекає.

— Сідайте, — каже, поглядаючи на годинник на зап’ясті. Такий старомодний. Зі стрілочками. Який треба щодня заводити.

Як вирок у ввічливій формі.

Я сідаю. Стілець холодний. Або це я така напружена, що готова замерзнути навіть у теплі.

— Ваш звіт… — дивиться на мене, не закінчуючи фрази.

Щоб помучити невідомістю. Довести жертву до нервового зриву, перебираючи в голові всі варіанти власного провалу. Це улюблене заняття всіх директорів і всіх маніяків. Або директорів-маніяків.

Питання без правильної відповіді.

— Мій звіт, — чесно відповідаю я. — Я його виконала. Але підготувала кілька варіантів. З різними шрифтами. І різним вирівнюванням.

Його брова ледь помітно смикається.

Це… усмішка? Ні. Галюцинація. Від стресу.

— Я слухаю.

Ковтаю повітря.

— Документ «А»: шрифт Calibri, стандартний розмір, вирівнювання по сітці, міжрядковий інтервал — чітко за вимогами. Документ «B»: Times New Roman, класика, зменшені відступи, вирівнювання по центру таблиць. Документ «C»: Arial, мінімалізм, альтернативна структура таблиць і ручне вирівнювання кожного блоку.

Роблю паузу. Зиркаю з викликом на нього.

— Вибирайте, який до смаку.

Він дивиться на мене кілька секунд. Довгих. Непристойно довгих.

Я відчуваю, як усмішка сама проситься на губи — захисна реакція. Якщо вже тонути, то з гідністю.

— Ви завжди така… дотепна? — питає нарешті.

— Лише коли нервую, — відповідаю й одразу хочу вкусити себе за язик.

Бо він усміхається. Небезпечно. І хижо.

— Тоді вам, напевно, дуже некомфортно зі мною працювати, — повільно промовляє, схиляючи голову набік.

І я раптом думаю, що в нього голос такий самий, як цей офіс. Холодний. Акуратний. Без жодних прикрас.

— Я… — ковтаю. — Я просто стараюся добре виконувати свою роботу.

— Не сумніваюся. Саме тому ви тут.

Простягає мені теку.

— Опрацюєте ще ці матеріали.

— Всі?

— Так.

— Е-е-е… до коли?

— До кінця робочого дня.

Ось тут я мовчу.

Бо жодна людина на цій планеті не може виконати те, що від мене вимагає Демонович. Навіть він.

Але спробуй-но це йому скажи.

— А якщо я не встигну? — питаю тихо.

— У такому випадку вам доведеться залишитися після роботи, — тепер уже він дивиться з викликом. Прямо в очі. — Нам конче потрібно підготувати ці документи до свят. Це фінальні звіти для ключових клієнтів. Якщо ми їх не здамо вчасно, компанія зустріне Новий рік без половини контрактів.

Після роботи. Чудово! Просто прекрасно! Я вже бачу, як офіс повільно порожніє, як гасне світло, як зникає будь-який натяк на свято — навіть у повітрі.

— Добре, — кажу я.

— І ще, Любо.

Підіймаю на нього погляд.

— Так?

— Не сприймайте це особисто.

Я мало не сміюся. Особисто? Та я вже планую терапію.

— Звісно, — киваю.

Як можна сприймати особисто людину, яка псує тобі життя лише в робочий час?

Він знову дивиться так, ніби я — загадка, яку він не планував розгадувати, але чомусь змушений.

— Ви можете йти, — каже нарешті.

Я встаю. Виходжу. Зачиняю за собою двері. І лише в коридорі розумію, що весь цей час затримувала подих.

— Ну що? — шепоче Юля, яка вже повернулася з обіду.

— Я жива, — відповідаю. — Але ненадовго.

Плюхаюсь на своє місце, вмикаю комп’ютер і думаю лише про одне: чому з усіх людей у цьому офісі саме я — його улюблена жертва?

Від авторки

Любі, ця історія тільки починає свій шлях 🤍
Для неї зараз надзвичайно важлива ваша підтримка: вподобайка, коментар, кілька слів під розділом.
Це допомагає книзі жити, знаходити нових читачів і дає мені сили писати далі.

Я буду безмежно вдячна кожному, хто підтримає новинку на старті!
Ви — моя найбільша мотивація.

З любов’ю — ваша Ванілька (=^･ω･^=)