Розділ 1. Жахливий Роман

Сірі двері з промовистою табличкою здаються воротами в пекло. Стукаю тихо — майже символічно — з надією, що він не почує. Або що його там немає. Або що цей день узагалі можна буде перегорнути назад. 

Серце провалюється кудись у п’яти, коли з-за дверей лунає сухе:

— Так.

Голос, на який у мене з першого дня алергія і галопуючі хребтом мурашки.

От із цього моменту зазвичай і починаються мої проблеми.

Я працюю в офісі. Це вже звучить як вирок. Ні, не тому, що офіс — зло. Офіс нормальний. Скло, кавомашина, фікус, люди з однаково втомленими очима. І мені навіть подобається моя робота. Чесно… Нічим не гірша за інші, а зарплатня краща, ніж можна було сподіватись. Так, трохи нуднувата ― довго сидиш за монітором, очі болять від нескінченних таблиць і розрахунків, але це краще, ніж я могла очікувати, випурхнувши з ласкавих стін університету з червоним дипломом, синім, змученим обличчям і нулячим досвідом. Тому так, мені подобається моя робота…

Проблема в іншому.

У нашому офісі є Роман.

І якщо вірити логіці, то роман — це має бути щось приємне. Квіти, метелики в животі, випадкові дотики. Але мій Роман — жахливий. Абсолютно. Без шансів на виправдання.

Він директор. Молодий, темноволосий, темноокий і завжди так серйозно дивиться, ніби кожен з нас — його особисте розчарування. У нього ідеальні костюми, ідеально підстрижене волосся і погляд, від якого хочеться перевірити, чи ти випадково не вкрав у нього щось дороге. Наприклад, життя. А ще ідеальний ріст, розмах плечей, і, подейкують, повний набір кубиків на животі. Принаймні так стверджує моя подруга і колега Юля, яка була присутня на торішньому корпоративі, що відбувався в закритому басейні.

А я — просто Люба. Світлі кучері, що живуть своїм життям, ямочки на щоках і звичка усміхатися, навіть коли хочеться залізти під стіл і не виходити до весни. Інколи мене називають Любочка — бо наймолодша в офісі. Мене це не ображає. 

Всі тут надзвичайно добрі й привітні, готові допомогти. Не тільки Юля. Бухгалтерка Вікторія Павлівна, ще називає мене «Сонечко»: «Любочка, сонечко, а подай-но мені ті теки», або «Сонечко, я новий рецепт печива дістала. Пригощайся, візьми собі до чаю. І додому, бо ж коли вам молодим готувати». І Сергій, наш сисадмін, що завжди рятує мене з комп’ютером, не бурчить і не докоряє, хоч ми обидвоє знаємо, що техніка від моїх вправних пальчиків інколи шаліє і впадає в фрустрацію. І Марина, яка ніколи не проти поговорити про серіали — до речі, треба сьогодні за обідом обсудити з нею новий сезон “Бріджертонів”, я саме вчора закінчила дивитись. І Віталік, і сторож Микола Петрович.

Усі мене прийняли. Усі зі мною доброзичливі й привітні. Усі!

Окрім Романа Демоновича. Демоновича, бо Дем’янович.

Він чіпляється до мене з якоюсь особливою, майже ніжною педантичністю.

— Любо, — каже він рівним голосом, — чому в таблиці інший шрифт?

Я дивлюся. Шрифт той самий. Точно той самий.

— Мабуть, здалося, — кажу обережно.

Демонович тоді повільно підіймає на мене очі. І ось у цей момент я завжди шкодую, що не навчилася телепортуватися.

— Мені не здається, — відповідає він. — Переробіть.

Переробляю. 

За хвилину він проходить повз.

— І вирівнювання.

Звісно. Як я могла забути про вирівнювання, яке бачить лише він і, можливо, супутники з орбіти.

Колеги співчутливо зітхають. Юлька взагалі жартує пошепки:

— Люба, він, мабуть, втріскався по вуха. А оскільки у хлопчиків дозрівання пізнє — то це його варіант смикання за кіски.

Я пирхаю і закочую очі. Як можна кохати людину, яку хочеться з’їсти живцем? Без солі.

Насправді я його боюся. До чортиків.

Коли він з’являється у дверях, у мене автоматично випрямляється спина, пальці холонуть, а в голові з’являється думка: що я зробила не так цього разу?

Він ненавидить мене. Я це знаю. Відчуваю. Бо інакше чому саме я?

Чому не Сергій, який постійно спізнюється? Чому не Марина, яка плутає файли? Чому не Віталік, який узагалі не знає, що робить?

Ні. Демонович завжди дивиться саме на мене отим своїм демонівським поглядом.

Може, його дратує моя усмішка. Або кучері. Або те, що я кажу «добрий ранок» так, ніби справді рада його бачити.

Сьогодні він знову зупиняється біля мого столу.

— Любо, — каже, — ви не встигнете здати це до обіду.

Це не питання. Це вирок.

— Встигну, — кажу я й одразу шкодую. Бо заперечувати Демоновичу — це як сперечатися з грозою.

Він дивиться уважно. Дуже уважно. Наче хоче знайти якусь зачіпку. І, здається, знаходить.

— Подивимось, — холодно кидає і йде далі.

Я видихаю. Руки трохи тремтять, але я усміхаюся. Бо так простіше. Бо так безпечніше.

— Тримайся, Любочко, — шепоче Юля, проходячи повз. — Він у нас просто… специфічний.

Специфічний — це коли хтось не їсть родзинки. А Демонович — це коли тобі сняться робочі таблиці й темні очі, що дивляться прямо в душу.

Я дивлюся йому вслід і думаю: Яка ж я мала бути у минулому житті, щоб заслужити такого директора? Й берусь виправляти свої псевдокосяки. До обіду, як він сказав.

І, звісно рівно о першій, коли всі щасливі йдуть у буфет, він викликає мене до себе.

Не голосно. Не через секретарку. Не з криком «Любо, до мене!».

Ні!

У мене просто з’являється повідомлення в корпоративному чаті:

Роман Дем’янович: 

Зайдіть.

Без смайлів. Без імені. Без пояснень.

Я дивлюся на екран секунд п’ять. Може, десять. Дивлюся так, ніби якщо не кліпну — повідомлення зникне саме. 

Не зникає.

— Все, — шепочу сама собі. — Мене звільнять. За шрифт. Або за вирівнювання. Або просто за існування. Чи просто заморять голодом… і я помру ось тут, за столом. 

Бо, якщо чесно, існування в мене теж неідеальне. Я надто усміхаюся. Надто радію дрібницям. Надто не вписуюся в офіс, де всі давно навчилися жити з виразом «мені байдуже, але я терплю».