Глава 62

Хоч я й кликала на допомогу всю свою розсудливість в той момент, але вона вперто мовчала!

Світло, як завжди, ввімкнулося автоматично. Я проходжу першою, Алан за мною, зачиняючи двері. В номері порожньо, Оксани вже звично немає. Ми тільки удвох.

 – Ну що ж. Ти вже вдруге в гостях у мене, Алане. Планування номера ти добре знаєш. Моя спальня та, що зліва, тераса, зрозуміло там же, ванна навпроти, якщо ти захочеш помити руки…, – кажу йому все це, а подумки трохи сварю себе, що все ж таки проявила нічим невиправдану слабкість і дозволила Алану увійти та залишитись, а з іншого боку – мені хочеться кричати від щастя, що він поруч, однак від хвилювання пересохло в горлі, й мені треба попити води.

– А знаєш, хочу і руки помити, і від води не відмовлюся, пригостиш? Бо чогось так захотілося пити, – випалює на одному подиху Алан. Відчуваю, що теж хвилюється. Знав би він, як я його розумію. Поки Аполлон миє руки у ванній, я роблю це на кухні, а потім почергово ставлю склянки в спеціальну нішу  холодильника й набираю дві склянки води з льодом. Дуже зручно. Зеленоокий диявол поставив в таких номерах, як мій, сучасні моделі холодильників з функцією «icemaker», і тепер сам має нагоду скористатися.

Ми ще деякий час, стоячи навпроти, мовчки п'ємо  воду, залипаючи в очах одне одного, блукаємо поглядами по обличчях, наче скануємо на пам’ять всю ніжність і тепло, й заразом біль та відчай, що  так яскраво зараз промальовується там. Алан ставить свою склянку на стіл поруч, бере моє обличчя у свої долоні, нахиляється і ледь чутно шепоче мені в губи:

– Соломіє, я тебе так сильно кохаю, до нестями, ти така бажана мною жінка, я  тебе так до одуру хочу, люба моя, кохана…, – але я одним дотиком пальця до його губ зупиняю його зізнання:

– Алане, я не можу, будь ласка…, – і він чемно замовкає у відчаї, звучно, з болем видихаючи гаряче полум'я пристрасті з середини й обпікає мою шкіру до болю своїм нестримним бажанням, виштовхуючи його назовні. А за мить тільки й промовляє:

– Не бійся, кохана, я знаю, все пам'ятаю, не сьогодні, не зараз, але ти станеш моєю, я певен, ти мене покохаєш. У мене тільки одне завдання: кохаючи тебе до нестями – чекати. І я буду, обіцяю! А зараз просто довірся мені, будь ласка, – Аполлон огортає мене собою і міцно тулить до себе, наче хоче запам'ятати кожен мій вигин, залишивши відбиток на собі й так завмирає на вічність чи мить, я вже не розумію, не дихаю. Аполлон ніжно довго цілує мене в скроню й на видиху відсторонюється, відступаючи крок назад. А тоді загортає мої долоні руками й підносить до губ. Відчуття неймовірні: ніжність, тепло, ласка, трепет – все в тих його безкінечних тривалих поцілунках моїх рук. Овва! Здається зараз він мене ось так просто заніжить до нестями. 

– Алане, – тихо гукаю, бо несила терпіти, я ж не стальна, а він здається купається в тій насолоді, в дотику в запаху, в уяві…  

– Що, кохана?

– Зупинись, будь ласка, перестань!

– Я вже…

– Що ти вже?

– Перестаю, – після цих слів він і справді відриває свої губи від моїх рук, підводить очі на мене. – Ходімо на терасу вдихати нічну прохолоду, розглядати нічне небо, вивчати сузір'я. Я так хочу просто посидіти у твоїх обіймах, закутавшись в плед, люба моя, солодка, кохана…

На що я тільки посміхаюся йому й ствердно киваю головою. Який він милий. Алан бере мене за руку, ми проходимо в спальню. Дістаємо з шафи величезний двоспальний картатий плед й виходимо на терасу. Тут так свіжо й так гарно. Зоряне небо над нами мерехтить плеядами розсіяних скупчень зірок. Ці стожари добре видно неозброєним оком. Ми з Аполлоном всідаємося на диван, завбачливо розташований тут для таких випадків креативним дизайнером готелю й зручно відкидаємося на спинку. Аполлон обіймає мене за плечі й закутує нас пледом. Я відчуваю тепло його тіла, збите дихання… Тиша навколо, тільки наша тиха розмова, спогади про цей тиждень. Так добре…

– Солю, може ти хочеш прилягти? – запитує Алан. І я вирішую: а чому б і ні, й вже за мить вмощую свою голову на його колінах… Алан ніжно гладить моє волосся, а мені пригадується нічний пляж на острові, наші посиденьки біля вогню, вино. І я все це озвучую Аполлону.

– Соломіє, кохана, якщо ти зараз хочеш посидіти біля вогню й посмакувати гарне вино, то я можу  організувати це відразу, дай мені лише кілька хвилин. То як, хочеш? – Аполлон каже це так впевнено, наче він чарівник. А я ніяк не доберу, як? Але мені так хочеться цього, тому твердо заявляю йому:

– Так, дуже хочу, Алане! Але як? – здається за цей тиждень він мене так розбалував, що я поводжусь наче капризна дитина. 

– Простіше простого, Солю. Ми просто піднімемося в мій номер. Там є камін. А вино я зараз замовлю на рецепції, найкраще. Ось і все! – задоволено посміхається Аполлон, а я прозріваю. І як я могла забути про камін?

Аполлон замовляє вино, як і обіцяв, і ми піднімаємося в його номер на поверх вище. Наша ніч в заворожливій розмові в номері Аполлона навпроти каміна з пляшкою найдорожчого елітного вина, яке тільки-но було в погребі Аполлона, промайнула непомітно, як мить.