Глава 60

Ранкова заграва трохи протверезила наші думки, сплутані нічним мороком та коханням Алана до мене, й моєю платонічною закоханістю в нього… Цього ранку ми ще не скоро позасинали кожен у своїй одинокій постелі в суміжних спальнях. Після пробудження я знову довго ніжилась на шовкових простирадлах, кайфувала в антикварній красивій ванні, снідала з Аланом на терасі. Здається, то був найсмачніший сніданок у моєму житті, який Аполлону закортіло приготувати для мене особисто. 

Милий закоханий романтик. Ну, звідки ти звалився на мою бідну голову, Алане? І чим я заслужила у небес зустріти такого хлопця? О, боже! І як я маю його відпустити? Та не можу, не можу я бути з ним. Чому якась частинка мене цього не розуміє, не чує мій прагматичний розум. Навіщо мені все це? Я вже наче прекрасно розподілила, розклала за порядком все у своєму житті нарешті після всього, що трапилось зі мною не так давно, і ось… Не знаю, не можу, заборонила собі! У мене вже є одна синиця в руках, така бажана і кохана людина – Олексій. Навіщо мені  посилається журавель в небі, який для мене готовий стати синицею в моїх руках вже і негайно.  Але будувати повітряні замки у майбутньому я не планувала, бо знайшла вже свого коханого принца на білому коні, покохала щиро, безтямно, пристрасно… Та виявляється, що ніхто не знає своєї долі та її планів.

– Солю, ти де витаєш? Бо ти думками явно не тут, бачу по очах. Що? Що відбувається, Соломіє? Щось не так? Тільки скажи, і я все виправлю, зроблю все, що від мене залежить, аби тобі було добре. Не закривайся від мене, рідна моя, молю, бо це занадто боляче для мене, будь ласка! – Аполлон говорить так схвильовано, і я десь його розумію, бо самій геть непросто справлятись з емоціями, пережити, той момент неминучого розставання. А йому – так взагалі, бо його почуття, з його слів, та й так бачу, в стократ сильніші за мої…

– Та ні, не переймайся, все добре. Я просто замислилась про те, що нас чекає попереду, розумієш? – важко видихаю. Тільки-но б Алан не зрозумів моїх істинних переживань та думок, не треба йому це знати, бо тоді він на раз два переконає мене залишитись, оскільки я вже сама за крок від цього, як не дивно. Щось цей зеленоокий диявол зачепив в мені, поступово витягаючи з міцної стіни заборон цеглину за цеглиною. Ще трохи, і вона просто впаде, посиплеться, як картковий будинок, до його ніг. Але  ні, Аполлон просто не встигне по часу. І це мене врятує, здається. Але чи точно переконано я цього хочу?

– Я почув тебе, кохана. Хочеться думати, що ти щира зі мною, і нічого від мене не приховуєш, – який він проникливий, мій Аполлон – чарівний осяйний бог, і як інтуїтивно мене відчуває, наче знає мене все життя. Хіба так буває?  Все це подумки. А йому з грайливою усмішкою на вустах кажу:

– Звичайно, а хіба з тобою вийде інакше? Ти ж такий проникливий та розумний, що навряд чи якась жінка, чи дівчина наважилася б щось приховувати.

– Ну й хитруля ж ти, Солю. І такою ти мені подобаєшся ще більше, – голос Аполлона звучить так загадково та ніжно. Він наче знає, як діє на мене його оксамитовий баритон, як бентежить, заворожує так, що мурашки по шкірі. Все-таки Алан неперевершений звабник та серцеїд. Його харизма, то щось особливе. Перед нею неможливо встояти, і Алан це добре знає й користується, можливо не спеціально, підсвідомо, бо зі мною він відкритий і щирий. Та все ж…  

– Хм, яка вже є, –  задоволено хмикаю й грайливо опускаю очі. Так приємно з ним фліртувати. А тим часом Аполлон змінює тему:

– Солю, а тобі подобається сніданок?  

– Все дуже смачно. Дякую! Починаю думати, що ти незамінний. Все то ти вмієш, все знаєш. А твій молочний коктейль просто нямка, настільки неперевершений, що хочеться ще і ще, а тим більше в таку спекотну погоду. Освіжає відразу. Хочу дізнатися твій рецепт з усіма секретами до найменшої дрібнички, розкажеш? – широко посміхаюся. І моя посмішка щира, бо Алан й справді такий. А ще підкоряє його дотепність. І Алан ділиться, розсекречує всі свої кулінарні таємниці…

Потому Аполлон пропонує мені прогулятися його чарівним садом, де  пригощає мене персиками та абрикосами такий закоханий і щасливий, та водночас приречений і сумний. А потім загоряється ідеєю подарувати мені величезний букет жовтогарячих та червоних бархатистих троянд, але я охолоджую його запал і погоджуюсь лиш на одну сонячну квітку. Аполлон, здається, підкоряється моїм запереченням та аргументам, але все ж ствердно заявляє, що це явище тимчасове, і хочу я того чи ні, він таки засипатиме мене квітами все життя. Така його переконлива впертість викликає у мене посмішку. Але насправді мені стає геть не до жартів. Я розумію, що цей хлопець спокійно може собі це дозволити, навіть на відстані на раз два, а як мені це пояснювати Олексію… Однак Алан заспокоює мене, з’ясувавши причину моєї тривоги: 

– Солю, не бійся, я не лізтиму у твоє життя без твого дозволу. Я хочу, аби ти це зрозуміла й запам'ятала, бо понад усе на світі бажаю бачити тебе щасливою. Я мав на увазі тоді, коли ти станеш моєю дружиною. А в тому, що такий момент прийде, я навіть не сумніваюся. Немає сенсу заперечувати очевидне: я без тебе тепер не уявляю свого життя, і ти без мене не зможеш, я дуже сильно в це вірю.

Ну і що з тим поробиш? У мене вже навіть немає слів сперечатися з Аланом. Неймовірний милий упертюх. Ну і нехай! Якщо йому так буде легше. Можливо це допоможе йому пережити нашу розлуку, швидше мене забути, перехворівши мною в фантазіях, в уяві…