Глава 55

Здається цей хлопець таки приворожує мене до себе своїм магнетизмом, причому, щоразу все більше. Той день поруч з Аланом пролітає, як мить, а пам'ять моя закарбовує кожну секунду, бо знаю, що більше чогось подібного вже не буде. Я їду, а він залишається…  І від усвідомлення того моє серце чомусь стискається до млосного болю, а душа наче заливається, плаче гіркими сльозами – так сумно, тривожно до відчаю.

Ми з Аполлоном стоїмо на терасі моєї спальні розглядаючи вечірню заграву на небі, захід сонця, яке ніби купаючись в невагомих кудлатих хмарах, ховається за небокрай та все ще дарує ледь відчутне тепло. Сонце сідає, а вечірня заграва ще відсвічує яскравим світлом, закликаючи сутінки вкрити Землю густим напівмороком, слідом за яким прийде ніч, яку я проведу в цьому шикарному домі зеленоокого диявола в окремій спальні зовсім поруч з  його спальнею. І від усвідомлення цього на душі чомусь так бентежно, аж до тремо в колінах. Хто він для мене?.. Я окреслила наші стосунки, як дружбу, а він закоханий у мене до нестями. А я? У мене дуже змішані почуття до нього на які накладається моя заборона, і від того все так складно… 

Аполлон стоїть за спиною, обіймаючи мене за плечі. Я відчуваю його тепло та гаряче дихання. Він вдихає мій аромат, щокою притуляється до мого волосся, і від цього мені так добре, так затишно, так спокійно. Наші погляди спрямовані в далечінь на обрій і на дзеркальну  поверхню моря, яка видніється на горизонті, за садом…

– Солю, – стиха промовляє Алан прямо в вухо.

– Що? – ледь шепочу. 

– Знаєш, ще кілька днів тому я навіть не знав, що може бути так добре просто отак стояти тут, на терасі власного будинку, обіймаючи кохану дівчину, зустрічати вечірню заграву, милуватися дзеркальною поверхнею моря і мріяти… Я просто хочу отак стояти з тобою в обіймах і забути про все на світі. Хочу насолоджуватись цією миттю, вдихати твій запах, чути твій голос, від якого в мене мурашки по шкірі. Й  цього поки достатньо для щастя сьогодні… Дуже вдячний тобі, що приїхала сюди, що не відштовхнула, за тепло, за розуміння і навіть за мовчання, за тишу. Багато про що ти забороняєш розповідати, але у мене не завжди виходить. Інколи емоції сильніші за мене, тому ти вже все знаєш про мої почуття до тебе, про мої мрії, про те, як я марю тобою. Зараз одне лиш скажу, надважливе для мене, ти вже вибач, але втриматися не можу: добре, що ти є у світі й в серці моєму. Ти, як кисень мені потрібна. Коли тебе немає поруч, я задихаюсь. Ось така правда, – Алан замовкає, а я млію від його слів, але мені треба змінити тему, бо… бо я хочу ще більше дізнатись про нього…  

– Алане, ти згадав про тишу. А знаєш, тиша це наче сон природи, духовний відпочинок. І її так мало залишилось у цьому бурхливому світі. Жаль, бо інколи вона так потрібна для відпочинку душі. Здається, вона геть загубилася в загальній людській метушні, і скоро ми будемо її  споглядати хіба що з картин, як от на однойменній картині «Тиша». До речі, моя улюблена.

– Ти серйозно? Якщо це твоя улюблена картина, то я можу тобі прямо зараз запропонувати насолодитись нею. Вона висить у мене в спальні навпроти ліжка, не репродукція, оригінал. Ходімо, я покажу, – Аполлон на радощах хапає мене за руку й веде у спальню, де ми мовчки, в тиші споглядаємо картину «Тиша», і від того мені так добре, що аж мурашки пробирають  до кісток. Перед очима така картина, а за спиною Алан тримає мене в обіймах, і я умліваючи від його дотиків, повертаюся обличчям до нього. Ловлю на собі його, ніжний погляд, дивимось очі в очі. Це якесь божевілля!

Алан обережно лише кінчиками пальців торкається мене, неначе я безцінна кришталева ваза… Боже, як він торкається мене, і я вся тремчу, наче вперше відчуваю дотик чоловіка. О, господи, який він…, який він… ніжний, а долоні його такі теплі, ковзуть вздовж моїх плечей, пальці ледь черкаються шиї, рук, а губи ледь торкаються щоки. І все це так безневинно, бо Алан не насмілюється зі мною на щось більше. Він навіть у пристрасному пориві чоловік слова, хоч я чудово розумію, бачу, знаю як йому зносить дах… від мене. І в той момент я лиш спроможна прошепотіти йому в губи:

– Алане, ти неймовірний чоловік, але я не можу…

– Тихенько, кохана…, я знаю… Ти ще не готова вже сьогодні належати мені, бо у тебе є інший, я пам'ятаю. І ти вірна йому, й поки що ти не кохаєш мене.  Але я вірю, я певен, що колись таки настане той момент, коли ти мене полюбиш, станеш моєю дружиною й народиш мені сина, – так впевнено заявляє Алан, наче йому хтось дозволив заглянути за потаємну завісу у наше майбутнє.

– Алане, ти божевільний. Що ти таке говориш? Це взагалі неможливо, – тихо відповідаю на його такі самовпевнені слова своїм безсумнівним запереченням, бо знаю що чогось подібного ніколи не станеться. Та Аполлон, здається, не просто все це фантазує та вірить в ті слова. Виглядає так, що він переконаний і все це впевнено знає.

– І хоч я зараз до одуру тебе хочу, але я зачекаю, коли ти закохаєшся в мене і сама захочеш мене так сильно, як закохана по вуха жінка хоче коханого чоловіка. Я точно знаю, що цей час настане. Соломіє, кохана моя, найбажаніша у світі жінка, знай, я готовий чекати на тебе цілу вічність, бо тільки ти у цьому Всесвіті справжня моя половинка, та сама, єдина. І нікуди нам від того, ні одне від одного не подітися: ні тобі від мене, ні мені від тебе, – Аполлон такий наполегливий у своїх ілюзорних переконаннях, що мені складно йому протистояти навіть логічними, беззаперечними, здавалось би, аргументами. Сила його віри й сила його бажання сильніша за мій, такий правильний  здоровий глузд.