Глава 53

Алан ніжно торкається рукою мого обличчя,  зависаючи поглядом в моїх очах, а я тільки мовчки кліпаю. Несила хоч щось заперечувати його словам: 

– Я щасливий що зустрів тебе, Соломіє. Мені тепло в душі від однієї лише думки, що ти є, й тебе я і в душі, і в серці бережу. Якщо довго отак мовчатимеш, то знай, що тебе я і без слів, як ніхто, зрозумію, бо відчуваю, наче себе. Я навіть готовий разом з тобою мовчати, зазираючи у твої чарівні очі. Мрію прокидатись з тобою щоранку, а вечорами з балкона мого дому роздивлятись на небі зірки, бо ти для мене весь Всесвіт, Солю! Вибач, що я такий сентиментальний. Не зважай. Ти насолоджуйся квітами, а я зараз подзвоню на рецепцію й розпоряджуся, щоб принесли велику вазу з водою.

Вазу швидко приносять. Хоч вона й велика, але свій шикарний букет, подарований Аполлоном, я туди ледь поміщаю. Ще разок вдихаю на повні груди неповторний аромат чарівних троянд і  звертаюся до Аполлона:

– Ну ось, тепер нарешті ми можемо йти.

На що Аполлон лиш задоволено посміхається, простягає мені руку, переплітаючи наші пальці в замок, а іншою підхоплює мої пакунки, й ми повільно прямуємо до ліфта. І вже за якісь кілька хвилин  нас радісно зустрічає знайома компанія друзів на чолі з Пенелопою у звичному місці...

Наш з Аланом ланч не затягується, бо всі інші вже поїли та на завершення сьорбають каву. А потім ми дружно прямуємо до авто, розсаджуємося за звичною схемою. Звісно ж, я з Аланом. І хлопці, за традицією, на всьому шляху влаштовують перегони під гомінкі бадьорливі вигуки Пенні й Оксани. Здається моя подруга не на жарт розійшлася, щаслива.

Наша подорож триває майже годину. Дорогою переглядаємось, релаксуємо під знайомі чарівні мелодії, що ллються з програвача. Коли Аполлон кидає на мене зацікавлений погляд, я грайливо опускаю очі, наче соромлячись його пронизливих ніжних очей.

– Ми приїхали, – заявляє Аполлон, а для мене його слова звучать, як несподіванка. Я навіть не встигаю отямитись, як швидко відчинились ворота на заїзд до вілли Аполлона, зреагувавши на пульт в його руках. Автомобіль граційно в’їжджає у двір шикарного триповерхового будинку з басейном навпроти. Алан заганяє авто в гараж, паркується, залишаючи місце для автомобіля Дімітріоса, який за якусь хвилину уже паркується поруч.

Аполлон півобертом повертається до мене й зависає поглядом в моїх очах. В тому погляді я бачу стільки ніжності й тепла, а ще таку надію, яку, здається, час від часу гасить відчай, а навколо підступна тиша. Від одного лиш подиху здригається повітря. Ми з Аполлоном ще деякий час сидимо нерухомо  в його машині, ніби заціпенілі, взаємно потонувши в очах навпроти, в тиші, що заповнена ніжним трепетом. Нам обом так добре в цю мить. Більшого не треба. Нарешті Алан стиха промовляє:

– Ну ось, ми й приїхали в дім, де я віднедавна проводжу свої одинокі ночі в німому безголоссі на самоті, а на день тікаю до готелю, аби побачитися з тобою. Інколи там навіть ночую й останнім часом мрію про родину, про діток і про тебе поруч, Солю, рідна…, – Алан звучно втягує повітря, видихає і гаряче цілує мої руки. 

– Алане, не треба. Ти ж прекрасно знаєш, нам не можна, я не можу, у мене є інший, я… – Аполлон мене перебиває: 

– Соломіє, не кажи нічого більше, я все знаю і все розумію. Пробач, чогось я сьогодні  так розговорився. Просто такий день  у мене, особливий…, – після тих слів Алан різко замовкає, стримуючи себе зусиллям волі, наче зайве щось бовкнув, а я ловлю себе на думці, що чогось не знаю.

– Алане, про що ти? Сьогодні якийсь особливий день у твоєму житті? – вирішую, що маю це з'ясувати, бо до чогось же ж прозвучала та його фраза. Однак Аполлон чомусь вирішує залишити моє запитання без конкретної відповіді:

– Звичайно, сьогодні для мене особливий день, Соломіє, бо ти завітала в гості в мій дім. А це для мене неабияка подія, розумієш?

– Якщо тільки це, то ти по-справжньому мені лестиш,  хитрюго. Це й справді усе? – він старається бути таким переконливим, але я чомусь не зовсім йому вірю. Відчуваю, що цей зеленоокий диявол явно щось приховує від мене. Цікаво, з чим пов'язане це його бажання і навіщо, в чому зміст?  Що це за такий особливий секрет, про який він не хоче мені сказати?

Несподівано Аполлон, як ошпарений, підхоплюється з місця і виходить з авто, очевидно пригадавши, що ми не самі, бо з машини поруч вже випакувалась весела компанія з Пенелопою на чолі, й дзвінкий гамір бадьоро розноситься гаражем. Він кількома словами перекидається з Дімітріосом та Пенні й повільно відчиняє мені двері, елегантно подаючи руку. Жадібно хапаюся за його теплу долоню і виходжу з авто.

Алан гостинно запрошує всіх слідувати за ним до ліфта, яким ми всі дружно піднімаємося на другий поверх, де нас зустрічає якась пані в уніформі. Вона ввічливо показує всім їхні спальні. Мою ж мені  демонструє Аполлон особисто: величезна простора кімната вся у світлих тонах з великим шикарним ліжком та шафою купе на всю стіну, туалетний столик з енною кількістю шухлядок та велике дзеркало у формі мушлі, старовинне крісло зі зручною вигнутою спинкою й дзигльованими елегантними ніжками, сучасна ванна кімната з душем на двох та антикварною красивою ванною з мідними кранами на ніжках у вигляді левових лап, яка красується  на видному місці – посередині. Просто відпад! Алан показує, де знаходяться рушники та кілька банних халатів. Ось вона, його тиха турбота про мій комфорт. І в тому весь Алан. 

– Солю, якщо тобі щось буде потрібно, тут є внутрішній телефон з меню з трьох номерів, і тобі завжди допоможуть. Крім того – моя спальня поруч, та, що справа, й у тебе є мій номер телефону, якщо потрібно, – турботливо каже Аполлон. – Ще хочу показати тобі терасу, з якої прекрасний вид на мій сад. Будь ласка, проходь.