Глава 52

– Соломійко, я хотів запитати у тебе, чи ти вже придумала, куди хочеш відправитися зі мною на відпочинок? Пам'ятаєш, я тобі казав: тицяй пальчиком будь-яку точку на глобусі, і я все організую, – нарешті випалює Олексій з таким запалом, наче то його найзаповітніша мрія. І я задумуюсь. А може й справді. У нас з ним дуже непросто складались стосунки. Ми так довго йшли до того, що зараз маємо, хоч кохання між нами спалахнуло відразу. Ми разом не так давно, і спільного відпочинку ще не було, тож звісно, що йому хочеться й мені…

– Ні, коханий, я ще не придумала. Хочу, аби ми це вирішили разом, як я повернусь. Згода? – придумую на ходу, що так буде краще, бо насправді я про це ще навіть не задумувалась, не було часу.

– Добре, якщо ти так хочеш, нехай. Солю, я ще тобі про це не казав, бо тільки щойно на мій робочий телефон прийшло підтвердження. У мене на два дні намалювалося відрядження по одній справі в Таллінн. Доведеться виїхати сьогодні після обіду. Тож, враховуючи переліт туди-сюди, мене два-три дні не буде в місті.  Не знаю, як там складеться зі зв'язком, тому хочу, аби ти знала: якщо не вдасться додзвонитись, не переживай. Я наберу, як тільки буду доступний. Сонечко, вже мушу бігти. Поки тебе немає поруч, активно працюю. Пам'ятай,  кохана моя, я тебе дуже й дуже люблю, понад усе на світі, – турботливий мій коханий Олексій розповів про свої найближчі плани та знову зробив чергове зізнання в коханні.  Боже, який він… такий особливий і такий весь мій, рідний-рідний…

– І я теж тебе люблю, чудо ти ж моє кохане! Не переймайся, я все зрозуміла. Зараз, поки мене нема, звичайно ж працюй хоч 24/7, але потім, я вірю, що так не буде, обіцяєш, а? – хоч я і запитую, але й без того знаю, що він точно виділить чимало часу спеціально для мене.  

– Звичайно ж, кохана, що так не буде. Ти ж знаєш, на мене працює велика професійна команда. Я  лише контролюватиму хід справ. А зараз так завантажив себе з власної ініціативи, щоб якось пережити нашу розлуку. Я тобі це вже казав: мені важко без тебе, люба. А тепер вибач, мушу вже бігти, бо не встигну зробити все, що запланував, і літак полетить без мене. Цілую, кохана! Па-па, –  чую в голосі сумні нотки. Явно не хоче завершувати розмову. Я все розумію, тому навздогін лиш кажу:

– Па-па, мій любий! Гарно тобі долетіти, все швидко вирішити й до мого приїзду повернутись додому.

– Дуже дякую! Я постараюся якнайшвидше все вирішити, а до твого приїзду точно вже повернуся. Напишеш, коли ти прилітаєш. Я неодмінно зустріну. Хоч я певен, що до того часу ми ще зідзвонимось і не раз. Кохаю тебе дуже…, – на тих приємних словах дзвінок завершується. Наше миле воркування тривало добрих п'ятнадцять хвилин, якщо не більше. Аполлон весь цей час чекав, абсолютно незрушний у своїй задумі, втупившись поглядом у вікно. 

На мить і я завмираю в задумі. Який він стійкий і спокійний зовні. А що там коїться всередині? В душі, в серці цього карколомного і так до нестями закоханого чоловіка? Порожнеча? Біль? Розпач? Безвихідь? Ні, здається мені, що хоч все це й присутнє, але він живе надією та вірить, що рано чи пізно все зміниться. Моментами мені навіть виглядає, що він впевнено переконаний в тому. 

Погляд падає на незворушну спину Алана, а бачу непохитного твердолобого Олексія. Які ж вони схожі харизмою, витримкою, впевненістю в собі, діловою хваткою, обидва красені, справжні надійні чоловіки, віддані та ніжні в коханні – заповітна мрія кожної жінки. І знову я їх порівнюю. От і як це пояснити? Переконую себе в одному, а може насправді  інакше? Як дізнатись? Мій надійний товариш в цьому питанні – час. Достовірно це знаю. А поки діятиму так, як відчуваю.   

Алан і далі стоїть незворушно. Роблю кілька кроків до нього, підходжу впритул, а він все ще вичікує, вреднючий. А може тут все набагато складніше: що його мучить? Біль від нерозділеного кохання чи ревність? І я спонтанно роблю те, на що сама наклала табу: обіймаю Аполлона зі спини, притуляючись всім тілом до нього й кладу голову йому на плечі. Відчуваю його напругу. Він весь, як натягнута струна, яка зараз ось-ось лопне, хоч зовні наче спокійний. Впевнена, що весь цей час він нервово підтискає губи, аж жовна під вилицями випинаються, але перевірити це та обійти його, аби глянути в обличчя – не наважуюсь. 

Якусь мить ми ще так стоїмо, й нарешті я насмілююсь порушити ту незручну напружену тишу і майже шепотом кажу, згадавши про замок на спині, як про рятівну соломинку. Це точно зніме напругу й хоч якось його розслабить та відволіче від складних переживань та думок: 

– Алане, ти  мене чуєш?

– Що? – ледь чутно відповідає.

– Мені потрібна твоя допомога, – продовжую, рятувати ситуацію.

– Яка? – відразу виймає руки з кишень, ніжно бере мене за руки й розвертається обличчям до мене. Поглядом залипає в моїх очах. Зосереджений і уважний. Розумію, відчуваю, що цей хлопець за мене будь-кого порве на шматки. Він готовий  заради мене і в вогонь, і в воду. А я лиш стримано кажу:

– Мені не вдалося до кінця засунути замок плаття на спині.   Допоможеш?

– Звичайно, – задоволено відповідає. Здається у нього відлягло від серця, полегшало на душі, стало спокійніше. – Показуй свій замок.