Глава 51

Ніжна, тиха, кришталево чиста знайома мелодія  ніби здалека доноситься до моїх вух… Звук наростає, і вона вже просто  крутиться в голові, наполегливо вириваючи мене з царства Морфея. А прокидатися так не хочеться, лінива томлива ломота відчувається у всьому тілі. 

Неквапливо піднімаю повіки й відразу примружую сонні очі. Яскраве сонячне світло заповнює всю кімнату. Вночі я геть забула зашторити вікна. Повертаюся на живіт, обличчям смачно грузну в м’якеньку подушку, а рукою вимушено тягнуся в напрямку звуку, аби вимкнути телефон, твердо вирішивши, що  зараз  ще вставати не буду, несила. В ту ж мить засинаю… 

«Соломіє, де ти? Я так чекаю на тебе, кохана, ти ж мені обіцяла…», – наче чую крізь сон стривожений голос Алана. В душі відразу стається панічний переполох: о, боже! Аполлон запросив мене в гості до себе на віллу й сподівається, що я прийду до нього… на ланч. А я, через усі ті свої переживання, здається проспала. Мене охоплює така паніка, що я відразу зриваюся й сідаю на ліжко, й уже за мить  ступнями черкаючись м’яких ніжних ворсинок приліжкового килимка, згадую Аполлона. У його готелі все так продумано, так зручно й так комфортно. Подумки посилаю йому заслужений цьомчик. 

Швидко хапаю телефон і навіть спросоння розумію, що за пів години, які залишились до обіцяної зустрічі, я нічого не встигну. Вирішую подзвонити Аполлону, попередити, але мережа зайнята.  Мій зеленоокий диявол з кимось розмовляє. Переконую себе, що як побачить пропущений виклик, зателефонує. І я починаю свої перегони по вертикалі.

Мій екстрим ускладнений ще й тим, що одягу завчасно я не підготувала. Справжня халепа. Розумію, що Аполлону абсолютно байдуже, в що я буду одягнена, але не мені. Дозволити собі цього разу натягти просто шорти чи джинси й футболку я не можу. Хочеться вразити своїм неперевершеним виглядом того, завжди такого елегантного карколомного хлопця.

Відкриваю шафу та пробігаю очима вздовж вішаків. Зупиняю свій погляд на маленькій вишуканій сукні відтінку «шампань». Її минулого року я привезла з Мілану, коли їздила туди ще з Владиславом після повернення з Афін. Дідько, ото згадала. Спогад про колишнього, який своєю зрадою геть вибив мене з колії на два місяці, повністю зруйнувавши мою віру в кохання в одну мить – не те, що мені зараз треба. Цю історію я вже забула, як страшний сон, завдяки коханому Олексію. І ось виринуло, але ні серце, ні душа вже не болить, і це неабияк тішить. Мені вдалося перебороти себе та знову закохатись. Цікаво, чи він нарешті вже заспокоївся, чи ще й далі тішить себе ілюзією й планує повернути мене назад? Та байдуже, все вже в минулому. Більше болю він вже не зможе мені причинити. За ним свого часу я уже виплакала всі сльози, і зрада його тепер геть не болить. А якщо ще хоч раз спробує наблизитись до мене, то йому це дорого обійдеться. Олексій тоді, в нічному клубі, добряче відгамселив його, пообіцявши, що наступного разу знищить його бізнес і самого зітре на порох, якщо Владислав не забуде про моє існування.

Для мене зараз головне, що та сукня ідеально сидить на моїй фігурі, і це тішить: відкриті плечі, глибоке декольте, короткі рукави відкривають мої гарні руки, ліф-пілочки з драпіруванням, що робить мої чималі груди ще об’ємнішими і чітко підкреслює мою осину талію, а пряма, до колін, спідниця з розрізом на лівій нозі ідеально сидить на стегнах. Олексій навіть жартома забороняв мені одягати її без нього, бо стверджував, що в ній я справжня цукерочка, яку так і хочеться з’їсти. Думаю, цього разу він мені пробачить. Дістаю легкі босоніжки та сумочку їй в тон. 

У великий пакет та шопер сумку швидко складаю найнеобхідніші речі на два дні: білизну, джинси, шорти, кілька футболок, два купальники піжаму, шльопки, сліпони, сарафан та всі решта необхідні дрібнички. Рушник і банний халат не братиму, займає багато місця, а валізу брати не хочеться. Алан точно щось виділить мені зі своїх запасів. Після всього у мене залишається на збори всього лиш п'ятнадцять хвилин. Точно не встигну, а Аполлон так і не передзвонив. Можливо ще не завершив розмову. В будь-якому випадку ми – на зв'язку, в крайньому разі – зачекає. З такими думками я швидко влітаю в душ.

Тепла водичка змиває з мене ліниву сонливість, лавандовий шампунь та гель бадьорять своїм запахом, занурюючи мене у свій густий терпкий аромат. У ньому відчувається якась таємнича сила, яка притягує і не відпускає... Ніжуся під струменями води та думаю про Аполлона. Швиденько сушу і вкладаю волосся, легкий макіяж… Я майже впоралась за 45 хвилин.  Залишається лише одягнути сукню та відповісти на п’ять пропущених дзвінків від Аполлона. І саме в той момент, коли я вже натягую плаття, одночасно глюкає телефон та стукають у двері номера. А я від поспіху не можу до кінця засунути замок сукні на спині. 

Аби не зламати його, залишаю поки що так. Хапаю слухавку, відповідаю коханому Олексію, поспішаючи до дверей. Відчиняю. Аполлон стоїть з величезним букетом жовтих троянд, в центрі якого викладене серце з червоних,  а на його обличчі – відбиток панічної розгубленості й гіркого відчаю та запитання: «Що сталося, чому ти не прийшла, чому не відповідаєш на дзвінки? Я так чекав на тебе, надіявся…»

Моє серце падає в п’ятки, а тілом проноситься холодний трем. Стою, наче облита крижаним душем. Це ж треба було саме сьогодні так полінуватися й проспати, а в результаті я знову зробила Алану боляче. Нехотя, не навмисне, та все ж. Знаю, що він сильний, вольовий чоловік, але ж не залізний. Картаю себе в думках за це, але вже пізно, поїзд поїхав, і час не повернути назад. Вирішую, що це буде мені уроком. Не можна так випробовувати серце цього закоханого чоловіка. Він не винен, що закохався не в «ту»...