Глава 50

Мені чомусь моторошно від того, що я сама на терасі незнайомого мені будинку й ті яскраві квіти, їх так багато, і я не розумію, де я. Несподівано чую знайомий голос. Придивляюсь: посеред поляни в білій лляній сорочці стоїть Олексій та руками манить мене до себе, а його голос кличе:

–  Соломіє, спускайся, тут так гарно. Я чекаю на тебе.

Я йду якимось довгим лабіринтом, натикаюсь на глухі стіни, не знаходжу дороги та знову чую його голос, й прямую за ним. Нарешті опиняюсь на тій великій поляні посеред шаленого буяння квітів. Вони такі гарні, їх так багато та пахнуть так чудово, що аж обертом йде голова, але я ніяк не можу згадати їх назву чомусь, але точно знаю що люблю їх. Далі прямую на голос, розсуваючи жовті бутони й зелені листочки, старанно оминаю колючі шипи, а їх чомусь так багато на кожній квітці. Нарешті пригадую, що то троянди. Бачу за два кроки від себе усміхнене красиве обличчя Олексія, що аж світиться щастям й простягає мені руку. Але, як тільки я простягнула йому свою назустріч, він забирає свою назад, навіть не торкнувшись до мене й зникає, а я залишаюсь сама серед тої поляни жовтих колючих троянд і не бачу дороги назад до будинку. Взагалі  нема навіть стежини, одна гуща красивих ароматних квітів навколо, і я сама. Тепер я вже знаю, що то  був дім Олексія, бо після того сну  Олексій уже запрошував мене до себе у гості.

Цей спогад зі сну чомусь виринув з пам'яті в той момент, коли Аполлон розказав про свій сад та галяву з жовтими трояндами, і завис в моїй голові. Жовті троянди,  їх колючки, Олексій кличе мене, подає руку, але, навіть не торкаючись моєї, відразу зникає. А я залишаюсь сама посеред тих жовтих колючок і не розумію, де я? Що це значить? Передбачення якесь? Застереження? Невже цей сон не просто так тоді мені приснився?

Я щиро вдивляюся в запаморочливі зелені очі Алана й вагаюся, як краще вчинити: погодитись та поїхати, чи все ж таки залишитись в готелі на ці два останні дні моєї відпустки та нарешті таки скористатися програмою «все включено». В його погляді стільки бентеги й таке всеохоплююче сподівання, а в моїй душі неймовірно велике бажання прийняти це дивне запрошення Аполлона погостювати у нього на віллі два дні.

У мені борються два демони – спокуса і заборона. Хто сильніший? Розумію, що іншого такого шансу не буде. Всіма фібрами душі, кожною клітиною тіла  відчуваю, як сильно мені цього хочеться, тому роблю неймовірне зусилля над собою, переступаю через всі заборони й табу та погоджуюсь. А далі – хай буде, що буде. Зрештою – життя одне! Алан чарівний і харизматичний хлопець, який так щиро кохає мене, що безперечно заслуговує на мою присутність в його житті хоча б ще ці два дні моєї відпустки, і я поїду додому, та навряд чи ми ще коли-небудь зустрінемось.  Тому я таки погоджуюсь. Мені насправді дійсно цікаво, як і чим він живе:

– А знаєш, Алане, я з радістю погостюю у тебе на віллі ці два дні. Чому б і ні? 

Обличчя Алана розпливається в такій щасливій усмішці, що мені від того стає ніяково і я соромливо опускаю очі, наче граюся, кокетуючи з ним.

– Дуже дякую тобі, моя дівчинко за твою згоду. Я щасливий почути від тебе такі слова, наче бальзам на душу. Зізнаюсь, хотів би про це прокричати на весь світ, але скромно залишу це сьогодні між нами з надією, що ти не передумаєш, – здається Аполлон все ще не може повірити, що цього разу я так просто погодилась, здалася, не вставляючи у нашу розмову логічні заперечливі аргументи та шпильки. Щоб душа Аполлона не бентежилась подібними переживаннями до ранку, я переконливо заявляю:

– Не бійся, Алане, цього разу я не передумаю, будь певен. Я погостюю у тебе ці дні, а ти розкажеш мені про себе, чим живеш покажеш свій сад, будинок, звісно, якщо захочеш…

– Знаєш, Солю, наша зустріч з тобою внесла в моє життя такі корективи, докорінно змінила мої плани. Тепер у мене геть інші пріоритети в житті, мрії, бажання, я сам інший. Я відчув, зрозумів і прийняв те, у що  раніше не вірив. Тепер точно знаю, що не важливо скільки ми з тобою знайомі. Ти відразу змогла торкнутися мого серця й стала для мене рідною. У мене таке враження, що я знаю тебе цілу вічність, усе моє життя. Я тону в тобі, у твоїх очах так сильно, що просто закриваючи повіки, втрачаю притягання до Землі настільки, що лише однієї думки про тебе достатньо, і я втрачаю розум, а шалений стукіт в серці не під силу зупинити. Одна мить дотику до тебе й цього  достатньо… І я, дорослий зрілий мужик, весь тремчу від хвилювання. Хочеться кричати про своє кохання на весь світ, але від трепету в душі десь губиться той крик. Мені так хочеться притиснутись до тебе й так забутися у твоїх обіймах хоч на мить. Кохана! – Алан притуляється до мене всім тілом міцно-міцно, шумно вдихає і видихає, цілує в щоку ніжно-ніжно, ледь торкаючись вологими губами, а подих такий гарячий… Боже, я вся розчиняюся в ньому, запаморочення в голові. Ця солодка мить забуття так швидко минає… Аполлон випускає мене з обіймів, цілує мої руки не відриваючи погляду від очей, відсторонюється, зусиллям волі робить крок назад. – До завтра, кохана! Я чекатиму тебе на терасі ресторану на звичному місці на ланч. Солодких снів тобі, мила моя дівчинко. Знай, ти мені снишся щоночі, я марю тобою. Хочу цієї ночі тобі приснитись, ти не проти?

– Ні, я не проти, приснись, будь ласка, – сумно посміхаюся. Боже, як мені не хочеться зараз його відпускати, однак я лише кажу. – І тобі солодких снів, Алане, до завтра. Я прийду до тебе… на ланч, як домовились. На добраніч!

Алан тільки киває і дивиться таким ніжним поглядом, що я не витримую і поспішаючи втекти від його ніжності, швидко відчиняю двері номера. Помах рук, повітряний поцілунок, і я вже стою за зачиненими дверима, спершись на стіну. Видихаю, заплющую очі і якийсь час бачу перед собою усміхнене обличчя Алана, … фантазую про нього… Підозрюю, що він про мене теж там за дверима. Від усвідомлення того всередині все обертається, стає сумно й важко.