Глава 49

Не встигаю отямитись, як минають наші хвилини, які ми з Аполлоном виділили собі на ще нетривале валяння, як вже бачу, що Аполлон вправно вибирається зі спальника й задоволено потягується. А мені неабияк подобається ця картинка. Він такий милий в тих своїх потягушках й такий домашній, що я залипаю на ньому поглядом, а за якусь мить чую:

– Що? Чого ти на мене так дивишся?

– Нічого, просто ти такий милий зараз, що мені хочеться тебе..., – не встигаю договорити. Аполлон  перебиває мене, вреднюга.

– Обійняти й поцілувати? – грайливо посміхається. Задоволений собою. От жук. Так уміло спокушає. Перед ним так непросто встояти, і він, засранець, це добре знає, але я на нього зовсім не серджуся, а тільки жартівливим тоном кажу:

– Ні, цього разу ти не вгадав. Вкусити за м'яке місце, а ще краще – з'їсти.    

Усмішка  й далі так і грає на його обличчі. Боже, у нашому з ним житті так несподівано намалювався цей спільний ранок і більше навряд чи буде. Сумнівно, чи колись щось подібне ще трапиться з нами, тому мені неймовірно хочеться запам'ятати його посекундно. Алан нахиляється наді мною, гладить моє, розтріпане після сну, волосся, торкається ще сонної щоки, заглядаючи мені в очі й безнадійно шепоче в губи:

– Боже ж мій, яка ти солодка, кохана моя! Я так сильно бажаю, аби подібні ранки повторювалися у моєму житті з дня у день. Мені так хочеться просинатись з тобою, дивитися щоранку у твої очі й посміхатись, і цілий день з любов'ю в серці очікувати на новини та мріяти про наш спільний з тобою вечір, з балкона разом розглядати зорі, досліджувати на небесній карті місяць та сперечатись, споглядаючи сузір'я... Я мріяти про це не перестану... ти моя, моя..., моя кохана! 

І від такого щирого спонтанного зізнання у мене градом покотились сльози, а Аполлон їх обережно витирає. Бачу, його очі також на мокрому місці. Я ж уявляю, як він мене цілує. Знаю, переконана, що саме цього він так дуже хоче, але я розумію, якщо дам слабинку зараз, то нас вже не зупинить жоден запобіжник. Тому звучно з жалем винувато видихаю, і тут несподівано до моїх вух долітають його слова:

– Про що ти думаєш? 

– А ти? – не смію порушити той трепет, що в цю мить панує між нами жодною забороною, яка так потрібна, аби спинити нас.

– Ти мені потрібна! 

– Пробач, але я не можу,  – кажу тихенько, але так хочу аж кричати на повні груди: «І ти мені потрібен, дуже!»

– Солю, знаєш, доля розкидала на моєму життєвому шляху пригоршню спокусливих манливих перлин, але найбажаніша серед них і єдина, яка мені потрібна – це ти, моя Соломіє. Вогонь любові до тебе, що палає всередині мого серця, невидимий зовні, але він такий сильний, що спопеляє мою душу. Ти мені дуже потрібна, чуєш, кохана, єдина. Пробач, що цього ранку не зміг зачинити серце на замок і ось так спонтанно виливаю тобі душу. Інколи ті емоції, ті почуття до тебе стають сильнішими, хоч я сильний і владний чоловік, – Аполлон замовкає на мить й з придихом видихає. А далі каже так, як ні в чому не бувало. – Давай, підемо на узбережжя. Я так хочу зануритися в ще прохолодну морську блакить, освіжитись ранковим бризом з моря, відчути на собі тепло сонячних променів та щоб ти була поруч...

– Веди! – тільки й спромоглася відповісти, захлинаючись від емоцій всередині. Їм не можна назовні. Аполлон не має знати про те, які пристрасні баталії відбуваються у мене всередині. Ні! Ніколи й нізащо, бо інакше він ніколи й нізащо мене не відпустить. А я добре пам'ятаю, яку обіцянку дала коханому Олексію. Я точно знаю, що справжнє моє кохання там, от тільки є одна проблема: я не розумію що це – те, що я відчуваю до Аполлона...

Алан посміхається, розсовує замок на моєму спальнику й радо допомагає мені вибратися з того кокона назовні. Ми проводимо ще один незабутній день разом, розуміючи, що таких днів у нас катма, і скоро я поїду: дуркуємо, купаємось, снідаємо, засмагаємо, гуляємо пляжем, відвідуємо печери… Алан не відходить від мене весь день й на мить. Мені так добре поруч з ним, фантастично. Він такий чарівний, дотепний, з ним цікаво. Я навіть в гомінкому товаристві Пенелопи бачу та чую тільки Алана, а він, здається, тільки мене. Ми наче заворожені дивною магією взаємного притягання. І що тепер буде? Як я без нього? А він без мене? Забороняю собі думати про все це, тільки кайфую поруч з ним, насолоджуючись цим швидкоплинним моментом. 

День так швидко минає. І ось ми вже знову яхтою Аполлона повертаємося назад.  Все повторюється: я стою за штурвалом, Алан позаду. Його торс ледь торкається моєї спини, гаряче дихання обпікає мою шию… я знову наче в його обіймах майже млію від його близькості, а він від моєї… 

Нас розділяють…, та ніщо вже нас не розділяє: він мене хоче, я його хочу, але між нами стоїть заборона на любов, бо у мене є інший, а зрадити його я не готова, бо все ще кохаю. Але той запаморочливий всевладний магнетизм між нами, якого досі ми ще не відчували саме так потужно й так сильно, створює таку напругу поміж нас, що ми з Аланом ще не знаємо, як і чи взагалі вдасться її побороти…  

Стоїмо мовчки затамувавши дихання. Знову вдихаємо та видихаємо в унісон. Аполлон звучно втягує повітря майже торкаючись носом  моєї шиї й дихає мною. Знаю, що в Алана, як і в мене зараз прикриті повіки й ми просто насолоджуємось: він у мене за спиною,  а я закута в його обійми. Але нам обом  так хочеться більшого, але він дав мені слово, тому чітко дотримується заборон. Знаю, що цей хлопець не схибить...

– Соломіє, дуже дякую тобі, що ти погодилась провести зі мною ці два дні. Ти зробила мене неймовірно щасливим, – каже Аполлон, тримаючи мене за руки, коли ми вже стоїмо під дверима мого номера в готелі.