Глава 48

Аполлон тільки з сумом звучно видихає й тихо говорить, але ті його слова аж відлунням дзвенять у моїй голові наче відгомін болю з його душі:

– Дякую за те, що не прогнала мене геть від себе з моєю любов'ю, що розумієш, що будемо принаймі дружити. Це вже хоч щось. Запам'ятай, дівчинко моя кохана, ти сенс мого життя, ти найбажаніша з поміж усіх жінок на світі, але не моя, й від того мені так боляче і прикро, та попри це я все одно доступний для тебе 24/7 з будь-якого питання, якщо треба, примчу відразу, тільки поклич.

– Алане, ти неймовірний! Знаєш, ти справжнє диво, – так хочеться сказати МОЄ, але… – Я запам'ятала твої слова, будеш для мене, як Аладдін, виконувати бажання, жартую… 

Я й справді жартувала, думаючи про те, що навряд чи коли-небудь мені знадобиться його допомога, бо у мене ж є Олексій. Алан же був абсолютно серйозний.   

Так ми просиділи майже до ранку навіть не помітивши, як минула ніч. А коли тільки-но на небі з'явилась заграва, сонце потроху почало викочуватися на небосхил, розбавляючи похмурі нічні фарби яскравим жовтогарячим калейдоскопом та пускати грайливі зайчики по Землі, ми з Аполлоном нарешті відправилися до намету. Ранішня прохолода доволі відчутно бадьорила, тому спальні мішки стали нам у нагоді. Алан допоміг мені забратися у спальний мішок, а потім, грайливо посміхаючись, сказав мені, що я найсолодший кокон, який він взагалі бачив. Цей турботливий зеленоокий бог укутав мене поверх спальника ще й пледом, кумедний… А потому сам заліз у свій спальник, і за якісь п’ять чи, можливо, десять хвилин ми вже позасинали й мені приснився дивний сон наче в слайдах: 

Алан-Аполлон стоїть на подвір'ї свого готелю, а я виходжу з номера на балкон, стою в задумі, а перед очима одна за одною пролистуються картинки, з яких на мене дивиться чарівний красень Алан-Аполлон. У нього неймовірно сумні очі. Здається його душу розриває сильний біль і колючим снігом замітає серце. Дивний сон малює в голові швидкоплинні незрозумілі картини: вечірня заграва палає на небі; я з Аланом гуляю вздовж узбережжя; бачу похмурий докір коханого Олексія, будинок Олексія, де на мене чекає коханий; Олексій у місячному світлі дивиться на мене з вікна; я стою у якомусь замку на терасі, я – наречена…; я в саду піднімаюся сходами, простягаючи руку, посміхаюся… коханому Олексію; Олексій – мій наречений усміхається мені; ми щасливі, але якісь надто молоді, наче нам по двадцять; на руках у мене дівчинка – моя маленька копія; знову я на пляжі на руках у… Алана-Аполлона, і він мене цілує; вілла Алана-Аполлона, де він чекає на мене; Алан-Аполлон у місячному світлі дивиться на мене з вікна; я в його саду у місячному сяйві… наречена; я наречена… Алана-Аполлона; Алан-Аполлон  – наречений, мій наречений; Алан біля водоспаду сам – в гармонії з собою; я стою на пристані сама – на когось чекаю; я на узбережжі з коханим, який тримає мене на руках, а я його цілую, ми щаслива пара, але з ким я?; ми у спальні з моїм коханим чоловіком, у мене на пальці два перстені: каблучка та обручка, я дружина, але не розумію чия, бо обличчя мого чоловіка не видно…, – і несподівано я прокидаюсь в холодному поті й не розумію до чого цей дивний сон, як його сприймати. Це якесь передбачення чи плід моєї фантазії, моїх заплутаних почуттів, переживань та бажань. Хто мені це пояснить? Напевне цей сон тепер переслідуватиме мене ще довго, бо забути все це я точно не зможу. Я у відчаї й навіть не можу відкрити очі. Той дивний сон заповнив усі мої думки, і про щось інше думати геть несила. Цікаво, а де Алан? Повертаю голову вбік й бачу, що Аполлон лежить в спальнику неподалік, повернувшись обличчям  до мене й посміхається.

– Ти давно не спиш, – стиха запитую.  

– Точно не знаю, але з того моменту, як ти плакала уві сні. І я вже навіть наважився й збирався тебе розбудити, але ти перестала, й потому тільки ледь схлипнула двічі й тиша. Дівчинко моя мила, тобі щось приснилось, чи що це було? Ти хоч пам'ятаєш? – в його голосі звучить така турбота, співчуття та неспокій. А я слухаю його й подумки звертаюся до нього: Алане, любий мій, я не можу розказати тобі про свій сон, бо це ще більше збентежить твою душу, яка й так у тебе розривається від сильного болю через мене, а вголос кажу:

– Напевне щось приснилось. У мене інколи таке буває. Нічого страшного, Алане, не переймайся. Це лише сон. А сни свої я рідко пам'ятаю, – так впевнено обманюю Аполлона, щиро дивлячись йому в очі, а він щиросердно вірить мені. А що я можу? У нього серце й так болить і душа не на місці, тому сказати щось більше, щоб збентежити його ще сильніше, я не маю права. Ми ще деякий час мовчки лежимо у цілковитій тиші, і мені так добре просто отак лежати навпроти, насолоджуватися красивим обличчям Аполлона, дивитися в його чарівні глибокі очі й в них тонути. Кайфово ловити на собі його закоханий погляд, який наче торкається моєї шкіри, і я навіть, здається, відчуваю той дотик, його ніжність й тепло.

Ох, Алане-Аполлоне, дияволе зеленоокий, що ж ти зі мною робиш? Так і хочеться сказати: або відпусти мене на волю, або полони мене вже нарешті до останку так, аби я вже геть не мала сили пручатись та протистояти тобі, бо мені так важко балансувати між двома вогнями на краю прірви й визначатись тоді, коли ти так близько, і в тому твоя перевага... здається. Чи ні? Не в тому? Є інша причина? І вона нездоланна? Її можна хіба що відтермінувати, відкласти на деякий час, на потім?  

Аби себе хоч якось дисциплінувати з тими думками, вирішую запитати в Аполлона про наші подальші плани:

– Алане, може ми вже помалу будемо вибиратись зі спальних мішків, пора вставати? 

– Як хочеш, кохана, рішення  тільки й тільки за тобою. Я погоджуся на будь-яке, – каже так серйозно, наче від того залежить куди нам далі рухатися по житті. А може й справді залежить, бо все що довкола нас відбувається, так чи інакше впливає на нашу долю. А те його звертання до мене «кохана» хоч і неабияк бентежить мою кров і затуманює мізки, але забороняти йому не буду. Нехай хоч на щось у цього карколомного хлопця буде право, якщо у нього є така потреба й таке непереборне бажання.