Глава 46

Насправді ж мені холодно зовсім трішки в ті моменти, коли поза спиною проноситься вітерець, який дме з моря, але сперечатися з Аполлоном після його слів, що він гарячий хлопець, я  не насмілююсь, тому одягаю його світшот, і відразу відчуваю різницю. Мені стає справді тепліше, світшот пахне Аполлоном, його парфумом і від цього запаху та близькості цього хлопця у мене затуманюється голова. 

Алан присувається ближче, обіймає мене за плечі, і в поле мого зору потрапляє його ледь помітний шрам на лівому передпліччі. В такій близькості в обіймах ми сидимо якийсь час і просто милуємося язиками вогню. А я підбираю момент, аби делікатно запитати в Аполлона про його шрам. І ось нарешті, здається, я вловила ту мить, коли можна. Він розслаблений і щирий, не зіщулиться та не поникне після мого запитання й не стане колючим їжачком…, як в кишені мого худі глюкає телефон. І від його звуку ми обоє сполохано виринаємо зі стану забуття та взаємної приємності.

Дістаю телефон. Обоє бачимо фото Олексія, яке з'являється на екрані разом з написом «коханий», який Аполлон навряд чи зрозумів, бо української він не знає, але точно здогадався хто дзвонить. Обоє переглядаємося з дивним відчуттям, наче ми в чомусь завинили. Аполлон забирає руку з мого плеча, випускає мене з обіймів, різко піднімається на рівні ноги й, не озираючись, широкими кроками прямує пляжем в напрямку моря. Я не встигаю його зупинити. Може це й на краще.

А я відповідаю на телефонний дзвінок, і ми добрих пів години воркуємо з коханим, ділячись, як день пройшов і як скучили… І це правда, бо за ним я справді скучила, він мені вже такий рідний, частинка мене. А Алан пробуджує в мені інші відчуття, як заборонений плід, який так близько, що можна торкатися досхочу, а якщо захотіти, тобто дозволити собі, то він стане моїм до останку. І я навіть чомусь хочу, але чи мені це потрібно? 

На запитання Олексія, де я зараз,  чесно розповіла, що на острові з друзями з ночівлею, залишилась до завтра. А він чогось так розхвилювався. Сто разів уточнював чи це безпечно і на скільки безпечно. Та навіть грозився негайно прилетіти першим рейсом уже  завтра, аби  забрати мене додому, наголошуючи на тому, що я невиправна мрійниця й екстремалка.

Щоб переконати його не летіти, довелося докласти чимало зусиль та навіть вдавано зіграти обурення, що він мені не довіряє, а я дівчинка вже доросла і маю голову на плечах. І на це моє обурення мій коханий повівся, чи тільки вдав, що повівся. Бо мій найкращий у світі адвокат надто розумний та кмітливий хлопець, тому прекрасно відчуває, коли стоїть над прірвою, на межі. Через те на краю прірви тепер, після нашого останнього непорозуміння, завжди робить крок назад, аби знову не посваритись.

Пригадую, як перед самим від'їздом Олексій сказав мені: «Солю, люба, я кохаю тебе понад усе на світі, хочу, щоб ти пам'ятала про це. Якщо я втрачу тебе, якщо ти мене покинеш, моє серце не витримає такого болю». І ці його слова, що виринули з пам'яті, зараз так різонули мою душу по-живому…

Пригадую, як тоді ми по-дурному посварились, і я з відчаю вирішила поїхати з подругою у відпустку. Ось що з того вийшло. І хоч між нами все вже наче налагодилось, стало на місце, але...  Але не все в тому житті складається так, як хочеться, не все так просто. Тепер я це переконано можу стверджувати. Де ж ти взявся на мою бідну голову, Аполлоне? І чому мене так бентежиш? Так і хочеться сказати «милий». О, боже! І що мені з цим всім тепер робити? 

Думаю над тим, що дуже добре, те, що я скоро поїду, все забуду… згодом. А почуттів на відстані не буває, вони просто без зустрічей не живуть… І це мене хоч якось втішає. Дивлюсь на вже затухаюче багаття, де ще тліють поодинокі жаринки, а від попелу вгору здіймається густий сизо-білий димок… Я сама сиджу на колоді посеред пляжу, Аполлона немає. А в душі неспокій: «Де ж він, мій диявол зеленоокий?» Треба негайно знайти його, бо без нього мені кепсько, страшно, холодно, одиноко на цьому… пляжі!

Різко піднімаюся на рівні ноги й швидко прямую в напрямку моря в темну глуху пітьму ночі. Майже нічого не видно, так темно, хоч виколи око. О, ні! І як я тепер тут його знайду? Де ж він подівся. Я безрезультатно блукаю вздовж берега цілу вічність, але Алана не знаходжу, і хочеться від відчаю волати на весь пляж: «Алане, милий, де ти?» Ледь стримуюсь і в цю мить згадую про телефон, який переконує мене в тому, що моя вічність тривала всього лише п'ять хвилин.

Вже знаходжу в пошуку напис  «Алан&Аполлон» – так завбачливо зашифрувала я цього хлопця у своїх контактах, наче фірму якусь зазначила, мало що…  Вагаюся кілька хвилин, роздумуючи вдивляюся вдаль й несподівано бачу знайому фігуру за кілька метрів від себе. Полегшено видихаю. Я таки його знайшла в глухому мороку ночі.

Мій зеленоокий диявол сидить на піску з похиленою головою і щось вперто промальовує якимось прутиком на піску. Його широка спина й круті плечі, хоч зараз і опущені синхронно з похиленою головою, але я точно їх не сплутаю, це він, мій Аполлон, мій Алан! Задоволено посміхаюся та повільно прямую до нього, а відчуття такі, наче лечу на крилах. Зупиняюся прямо за його спиною  й заглядаю через плече. Споглядаю, як латиницею цей бог поруч з сердечком вимальовує моє ім'я, і чомусь від того мені приємно.

Алан відчув мене відразу в ту ж мить, як тільки-но я зупинилася позаду нього. Підводить голову догори й мовчки дивиться у далечінь. А я роблю крок в сторону, присідаю поруч і схиляю голову йому на плече, і він відразу обіймає мене рукою за плечі. Отак сидимо, мовчимо, майже не дихаємо, а вітер куйовдить його темні хвилясті кучері та мої розпущені білокурі локони досхочу. 

Беру ліву руку Аполлона й кладу собі на коліна, а пальцями обережно проводжу контурами його шраму і стиха питаю:

– Алане, ти дозволиш…  

– Що? – повертає голову до мене і його губи опиняються так близько до моїх, що поцілунку вже не уникнути, якщо ми обоє цього хочемо і ми хочемо, дуже хочемо, але… між нами заборона на поцілунки. І Алан лише ніжно шепоче мені в губи. –  Солю, що ти хотіла запитати?