Глава 45

Ми з Аланом стоїмо ще деякий час з прикритими повіками, жадібно втягуючи  ніздрями заворожливий аромат один одного, а його ледь колюча щока торкається моєї так ніжно-ніжно… Й від того дотику моїм тілом зверху вниз проноситься приємне томливе тепло, жваво пульсує кров й активно тарабанить у скроні так, що від того стукоту я нічого не чую, окрім бухкання свого серця у грудях, і його… 

Пришвидшене дихання Аполлона так багато про що говорить. О, божечки! Шалена й неповторна мить, зупинись для нас! Всім тілом табунами летять наввипередки, аж захекуючись від перегонів лапаті мурашки, а рожеві метелики в животі перетворились на єдиний суцільний шар приємної тягучої солодкої патоки та неосяжної моїми мізками млості. 

Я відчуваю як до одуру, до забуття його хочу… А він від такого ж бажання так міцно притискає мене до себе, що я відчуваю, як вся вгрузла в його торс, і… від того так добре, так приємно… Секундна мить нашого взаємного забуття, що мимоволі порушила всі червоні лінії, всі заборони… Алан отямлюється, шумно з жалем видихає, майже беззвучно шепоче мені в губи:

– Пробач мені, я не зміг втриматися від спокуси торкнутися твоєї щоки та бажання міцно-міцно обійняти тебе. Ти така бажана мною, як ні одна жінка до тебе, і я відчуваю, що й потім не буде… Однак, я чудово пам'ятаю всі твої заборони, тому не бійся і вір мені. Я ніколи й нізащо не переступлю дозволену тобою межу, але знай, якщо ти колись дозволиш мені кохати тебе, то я вже не зможу зупинитися і подарую тобі таку насолоду, яку ще нікому й ніколи не дарував, бо ти найбажаніша жінка, яку я неймовірно сильно кохаю…

Алан звучно чмокає мене у щоку і відпускає, а я стою й всередині аж все обертається, а в душі похололо від розуміння того, що чогось подібного ніколи не станеться, я певна, бо я йому не дозволю. Та, попри усвідомлення того, мені зараз так добре з ним, що аж хочеться облизати губи й сказати: «Роби зі мною все, що захочеш…» 

Але ні… Суворий розум вчасно мене зупиняє, та й Алан навряд чи наважився б скористатися моєю секундною слабкістю. Він не такий чоловік. І я йому потрібна не на один раз, не на одну ніч, а на все життя. Він мені про це не просто натякнув, а чітко сказав. А ще сказав, що готовий чекати на мене хоч все життя, і я відчуваю, що це правда. Але найбільше, чого мені хочеться, аби цей хлопець таки колись став по-справжньому щасливим. Щоб у нього вийшло так, як він мріє: політати за хмарами, так, щоб аж іскри летіли з очей, щоб бентежилась кров від кохання і тих відчуттів, які воно йому подарує. 

Ми з Аланом ще деякий час стоїмо отак навпроти один одного, задивляючись в очі, і кожен думає про своє найпотаємніше бажання. Я так яскраво читаю в очах Алана його бажання, але чи точно я правильно розумію своє?

На нас ніхто не звертає уваги. Всі зайняті своїм. Пенелопа з Нікосом грайливо дуркують, пригощаючи один одного смаколиками з рук. Оксана з Дімітріосом звично про щось задоволено дискутують, насолоджуючись вином, яке той ловелас і спокусник регулярно підливає їй, а вона геть не проти. 

Алан забирає з моїх рук порожній келих, відсуває стілець, і я зручно всаджуюся, а він сідає на стілець поруч.

– Солю, що тобі покласти, – дбайливо запитує, а я залипаю в його очах і навмання  називаю страви, які бачу на столику, від чого Аполлон тільки посміхається і, наклавши повну тарілку, подає мені. Роблю великі очі від здивування й заперечливо хитаю головою:

– Ти думаєш, я все це подужаю?  

– Принаймі покуштуєш все, що ми з хлопцями приготували, а ми неабияк старались, повір, – запевняє мене зеленоокий диявол.

– Якщо ти допоможеш мені, то я готова спробувати всю цю апетитну смакоту, від якої в мене аж котиться слинка, – грайливо кажу й Аполлон радо погоджується на мою пропозицію й бере вилку до рук… Наше частування затягується. Вже всі порозходились, усамітнившись парами: Пенні з Нікосом у наметі, її брат з Оксаною попрямували в напрямку моря. А ми ще сидимо, і нам так хороше ось так поруч сидіти, пригощатися та смакувати добротне вино з запасів колекції Алана, обмінюватися поглядами, заливатися сміхом від влучних жартів і ледь торкатися пальцями облич, наче витираючи їх від соусу. 

– Соломіє, хочеш посидіти ще якийсь час біля вогнища чи будеш вже йти вкладатися спати? – запитує мене Аполлон так, що я розумію, що йому б хотілося ще посидіти. Можливо йому, як і мені дещо бентежно усамітнюватися зі мною в наметі, занадто велика спокуса… Сон ще не бере, й доведеться просто лежати, закутавшись в спальники та втикати в нічну темінь мовчки, або вести якісь балачки, розпитуючи чи розповідаючи про щось цікавеньке.

Вдаю, що задумуюсь, хоч рішення в моїй голові визріває миттєво і заявляю:

– Знаєш, а давай ще посидимо біля вогнища й послухаємо хрускіт палаючих віток в нічній тиші.  

Аполлон радо погоджується й підтягує ближче до вогню невелику колоду, яка валяється поруч. На неї спокійно можуть всістися двоє людей, якщо сісти доволі близько. Ми швиденько прибираємо зі столу. Алан бере наші келихи й пляшку з вином, то вже друга за сьогоднішній вечір, і ми всаджуємося біля вогнища. Рука Алана звично й розважливо наливає вино в келихи. Навколо глупа ніч, потріскують сухі гілки, які Алан щойно підкинув у вогнище, і ми сидимо на колоді близько-близько один біля одного. Помішуючи смакуємо елітне вино, і нам так добре вдвох, що нехай  увесь світ зачекає.