Глава 41

Згодом ми всі дружно відвідали дальні печери. Там і справді було надзвичайно красиво, як Алан і розповідав. Але їх було аж чотири, й оглянути всі ми сьогодні не встигли, тому Пенні знову проявила свою винахідливість та кмітливість:

– Пропоную цю ніч нам заночувати тут, а завтра зможемо завершити нашу цікаву екскурсію й позасмагати ще. Як вам моя ідея?  

– В принципі, якщо чесно, то я зовсім не проти, твоя ідея, кохана, мені навіть дуже подобається, – відразу заявляє Нікос. Дімітріос підтакує йому, переглядаючись з Оксаною, яка судячи з усього, теж згідна. Бачу, що Алан також готовий тут заночувати, а я вагаючись, залипаю в його чарівних зелених очах, в яких впевнено бачу прохання не відмовлятись. І я, після кількахвилинних роздумів, таки погоджуюся на цю авантюру Пенні. Бачу, що очі Аполлона аж засвітились від щастя. А я? Я чітко розумію, що саме цього в той момент я найбільше хочу, але чомусь якось неспокійно на душі. 

Аполлон наче відчуває той мій душевний неспокій, підходить ближче  до мене, стає впритул, підносить мою руку до губ, ніжно цілує, не відриваючи погляду від моїх очей. Нахиляється до мого обличчя і стиха каже:

– Бачу твою тривогу, щось не так? Солю, не бійся, все буде добре, я тобі обіцяю. Ми тут не вперше ночуємо. Все під контролем. У мене на яхті є нічні потужні ліхтарі, три двомісні намети, їжі у нас, як і води – достатньо, змії й інші небезпечні плазуни та дикі тварини тут не водяться, комарів теж немає.  Я тебе заспокоїв?

– Так, Алане, не переймайся, все добре, – майже шепочу. А в душі знаю, що тривогу, точніше сум'яття  у мене викликають не змії чи комарі, хоч чудово, що їх тут немає, а ти Алане і мої думки та бажання, котрі пов'язані з тобою, але ти про це ніколи не дізнаєшся. Таке моє остаточне рішення на цю хвилину. І в момент тих моїх роздумів до моїх вух долітає занепокоєний і такий солодкий його баритон, від якого я ледь здригаюся, але відразу млію.  

– Ти впевнена? Бо якщо тебе щось не влаштовує, чи не підходить, то ми негайно повернемося, слово даю. Ти тільки скажи мені, Соломіє, не соромся, будь ласка, бо для мене це надто важливо, розумієш? Я вже казав тобі, що несу за тебе відповідальність. Ти пам'ятаєш ці мої слова? – Алан все те говорить так щиро, залипаючи поглядом в моїх очах. Видно, що він справді хвилюється й хоче мені догодити. І все те для цього хлопця не пересічні слова, для нього то справді важливо.

Це читається в його очах, виразі обличчя, жестах, поведінці. Я розумію, що для нього я не просто чергова, для нього я особлива, а він дуже хоче, мріє, аби стала єдиною. І хоч я повідомила, що це неможливо, бачу, що Алан, попри все, ще не здався. І мені від того ще складніше… 

– Так, я впевнена, все гаразд, не турбуйся. А твої слова про відповідальність я пам'ятаю. Чесно кажучи, ти мене ними неабияк подивував, але, зізнаюсь, мені приємно. Та, якщо розібратися до кінця, то хто я для тебе? Просто дівчина, яка подобається. Думаю, таких до мене у тебе було чимало та й потім стовідсотково буде. Так влаштований світ, все плинне і… – однак Алан не дає мені договорити, вперто хитаючи головою, а вказівний палець кладе поверх моїх губ й трепетно, ледь промальовуючи їх контури, майже нечутно каже:

– Дівчинко моя люба, будь ласка, не кажи так більше ніколи. Ти навіть не уявляєш яка ти важлива для мене, яка ти мені рідна. Ти найдорожча жінка в моєму житті, бо я тебе безмежно кохаю… Ну от і сказав, хоч ти мені це заборонила… Пробач, але так вже якось вийшло. Тепер ти це почула. Не знаю, чи допоможе мені то якось, але тепер ти знаєш. 

Алан дивиться в мої очі з такою надією, а я відчуваю, що якесь неймовірно ніжне, особливе почуття до нього в мені яскраво іскриться, але того шалу кохання аж до хрускоту кісток і пристрасті неймовірної сили, якої потребує цей карколомний чоловік, зеленоокий диявол, я не зможу йому подарувати, бо на наші стосунки й  кохання, я наклала табу, і причину він знає. 

Та всупереч моїм заборонам Аполлон таки ледь торкається моєї щоки губами, і від тої ніжності, яку цей зеленоокий бог вкладає в цей дотик, можна з'їхати з глузду. То щось неможливе й особливе настільки, що чинити хоч якийсь спротив цьому трепетному пориву просто несила. 

Або кохання Алана до мене таке величезне, або він настільки неперевершений коханець, що від його дотиків паралізує мій розум, і я не в змозі чинити йому хоч якийсь опір. Нерозв'язне питання для мене, але в жодному разі перевіряти не буду. 

– Алане, будь ласка, не треба. Ти ж знаєш, що я не можу, моє серце невільне, тому заспокойся, охолонь. Ти чуєш мене? – вперто бурмочу йому на вухо, хоч знаю, впевнена, що він не схибить. Це лише хвилинний порив, потужний прилив емоцій, бажання вихлюпнути на мене свою неймовірну ніжність, від якої я тану, спонтанна спроба вилити душу в зізнанні… Всі заборони він знає, тому лише шумно видихає й каже:

– Не бійся, я все знаю, все пам'ятаю і слово, дане тобі, не порушу. Я усвідомлював, що буде непросто, але тільки тепер розумію, що навіть не уявляв наскільки. Дівчинко мила моя…

Аполлон замовкає, до хрускоту  стискає мене в обіймах, звучно вдихає, притуляється своїм обличчям до мого, ніжно цілує у скроню і відпускає, відсторонюючись, робить крок назад, а я так і залишаюсь ще деякий час стояти, наче зачарована його магнетизмом. Боже, як все непросто між нами.