Глава 40

Аполлон огортає мене собою, тулиться своїм рельєфним голим торсом до мого тіла в мокрющому сарафані, а я, задихаюсь в його обіймах. Губи Алана майже торкаються моїх. Чутно важке переривчасте дихання цього дахозносного збудженого хлопця. Його тепло, яке я відчуваю через свій мокрий одяг, обпікає мою шкіру.

Розумію, що ще трохи й нам зовсім зірве дах. Злюся на нього й на себе: ми порушуємо встановлені мною для нас червоні лінії, і від того мені й боляче, і прикро, тому пробую зупинити все це, аби повернутись до початку нашої з Аполлоном угоди. Стримано видихаю йому в губи та нервово, але майже нечутно кажу на видиху:

– Ти не маєш жодного права так зі мною чинити!

– Так, але й тобі так знущатися з мене дозволу ніхто не давав! – шепоче Алан мені на вухо. Емоції гостріші одна за іншу. Розумію, що вустами Алана зараз говорить відчай, але мені все одно в цю хвилину хочеться дати йому добрячого ляпаса, а потім поцілувати.

Боже, куди мене заведуть ті бажання. Таки треба наполягти більше не бачитись. Та зрештою за кілька днів я й так поїду. Головне до того моменту протриматись, не оступитись, не опуститись до зради… Це неправильно, так не має бути… зі мною.

Зазираю в очі Аполлона. Його погляд наче у відповідь моїм думкам так промовисто каже: тримайся подалі й не спокушай, тому що я не знаю, скільки ще зможу себе контролювати. Чи мені це тільки здалося? Хоч би що там було насправді, але я знаю, що зараз у ньому говорить відчай, і не таке його справжнє бажання. Алан готовий навіть стати мені просто другом на відстані, лиш би я не відмовила йому в спілкуванні, і він не втратив мене з поля зору. Він з сумом видихає мені в губи й відсторонюється. Все це змушує мене усміхнутись. 

Те, що я така бажана цим карколомним чоловіком – тішить моє жіноче самолюбство, але розуміння, що не можу належати йому, бо у мене є інший викликає… Ще точно не знаю що, але те, що нізащо не хочу втратити його з поля зору – це точно.

Я добре усвідомлюю, що цей хлопець сильний духом, а то була лише секундна слабкість його безнадії, яка інколи закрадається у наші мізки в момент відчаю. Між нами запановує тиша, але не можу зараз її стерпіти. Ми потрапили в пастку хибних емоцій, яку потрібно негайно розірвати, згладити, бо ми обоє на грані. Однак Алан, як завжди, випереджає мене:

– Солю, пробач мою дурість… Хочу запитати: між нами все добре? Бо мені здалося, що ти образилась…

Договорити він, звісно ж, не встигає, бо мої думки вже летять на випередження його сумнівам. Я поспішаю зупинити його, стримуючи й себе, бо ми з Аланом вміємо договоритись до ручки, а мені не хочеться непорозумінь, як і йому, я певна.

– Алане, – мало не сказала «любий». Ото було б. Я пам'ятаю: що цього категорично робити не можна.  Я й так вже добряче заплуталася у двох соснах. –  Між нами все добре, не переймайся, будь ласка…

– Тоді чудово, бо у мене чомусь душа геть не на місці, – з полегшенням видихає. – В такому разі ти йди з дівчатами на пляж, а у нас з хлопцями є ще справа. Треба доправити шлюпку в надійне місце, аби не віднесло в море. Домовились?  

– Звичайно, – тільки й кажу, чемно посміхаюся й відразу прямую в напрямку пляжу, гукаючи Пенні й Оксану, які трохи попереду. Обидві зупиняються, чекають. Як тільки підходжу ближче, ловлю на собі два допитливі погляди, а Оксана таки не витримує і здивовано запитує:

– Соломіє, ти що в воду впала? Все добре? 

– Та ні, не падала. То ми з Аланом так дуркували, – кажу так, наче то звична справа.

– Хм… Ну нічого так подуркували, – весело хмикає Пенні. – А зрештою він дорослий мужик, не вперше побачив…, надіюся він там не зомлів від такої краси.

– Та ну тебе, не знущайся, ти нестерпна, – тільки й незадоволено кидаю і чимдуж поспішаю, аби якнайшвидше переодягнутися в купальник. А навздогін летить гомінкий голос Пенелопи. Визнаю чесно, що мені подобається те, що я чую:

– Це правда! Я про красу твоїх грудей… Я певна, ти прекрасно сама знаєш, бачиш. Та й не повірю, що тобі про це не казали.

– Звісно ж казали...  Тепер мені  про це постійно говорить мій коханий, – ну от і згадала про Олексія. А привід  який... Кумедно...

На березі швидко знаходжу затишне, закрите від сторонніх поглядів місце й переодягаюсь. Коли за якийсь час з'являюся у центрі пляжу, то бачу, як Аполлон разом з Дімітріосом й Нікосом доправляють шлюпку в безпечне місце під саму скелю, надійно прив'язують її до скали, виймають речі й переносять їх на біло-золотавий пісок посеред пляжу, поруч зі мною. Пенелопа, неперевершена актриса, й цього разу театрально для всіх розігрує сцену, яка мене по-справжньому розсмішила.

– Здрастуй, моє найулюбленіше місце на цій планеті! – голосно, на емоціях, заявляє Пенні, опускаючись на коліна на біло-золотавий пісок пляжу. – Я скучила за тобою!

Все виглядає так реалістично, що я цій кокетці майже вірю. Не знала, що моя подруга з Афін настільки сентиментальна душа. А Пенелопа тим часом завалюється на спину, звівши свої теплі зелені очі до неба, каже: