Глава 36

Щиро розпливаюся в такій чарівній милій посмішці на яку тільки здатна і кажу голосно, без надриву, але так, аби почув той карколомний засмучений бог:

– Алане, не затримуйся надовго…, я тебе з нетерпінням чекатиму біля твого авто.   

Бачу, як відразу збадьорено прояснюється щасливою усмішкою його красиве обличчя, і до моїх вух доноситься його заворожливий баритон:

– Соломіє, зачекай, будь ласка, мене тут, я миттю… 

Розумію, що перечити йому я вже не в силі тому, погоджуючись, киваю, зупиняюсь на місці та заціпеніло стою, чекаю поки він дасть якісь розпорядження персоналу й підійде до мене, хоч вважаю таку свою поведінку геть неправильною. Здається, що цьому зеленоокому дияволу, який так безпощадно щосекунди все більше завойовує моє серце, не хочеться відпускати мене від себе ні на мить, ні на крок. І приємно й лякає...

Споглядаю, як Аполлон швидко надає якісь вказівки персоналу, а потому мерщій підхоплюється з місця й прожогом прямує до мене весь такий осяйний і щасливий... Напевне тому, що я таки його дочекалася…

Боже, як якимось простим елементарним вчинком я можу зробити цього хлопця таким щасливим. Це щось абсолютно неймовірне! Алан аж сяє, і від того у мене на душі стає так добре, так приємно, що я змогла хоч якось його потішити.

Здається для мене він стає занадто дорогим, майже рідним, і це мене серйозно бентежить, бо таке геть не входило в мої плани, так не повинно бути, то поза моїм розумінням та моїм сприйняттям. А як же я хочу насправді? Здається, я не можу це прийняти, свої зрадливі бажання й думки. Для мене то неприпустимо.  

Та щоб я там не забороняла собі, це не в моїх силах. Я ніби вже не належу собі, а підкоряюся виключно його очам. Дотики, тепло та ніжність  Алана і сам він – то моя згуба. Він справжній бог чи диявол-спокусник, який щоразу все більше нестримно підкоряє мене своїй волі, хоч ще два дні тому я геть не уявляла, не припускала, що все це може відбуватися взагалі, що це хоч якимось чином можливо.

О, боже, Алане. Я не знаю, де маю набратися сил, аби достойно, гідно протистояти тобі. Моя фортеця тане, коли Аполлон в цю мить так безсоромно торкається моєї руки та безсовісно її цілує.

Якщо цей дахозносний хлопець не припинить все миттю, то мої забрала й щити враз зникнуть, і я стану для нього, як розігріта до м'якості воскова свічка, з якої він, звичайно ж зможе ліпити все, що забажає його душа, а може навіть і тіло, хоча ще зранку я й справді була стійка, наче кремінь. А вже тепер встояти перед його харизмою, та, що гріха таїти, перед ним самим у мене зовсім не виходить, хоч я все ще вперто стараюся, пересилюючи себе, приглушую свої бажання та справжні реальні відчуття. 

І я це осягаю, але протистояти тому уже зовсім не в змозі. Я безсила у своїй вже тепер реально присутній в мені слабкості до того зеленоокого диявола. Боже, невже я визнаю це: мій Алан… А як же Олексій? І він теж мій. Виходить, що обидва мені рідні, але хто більше? Хто ж з них потрібен мені аж так, аби до хрускоту кісток, до солодкої нестями його хотіла більше за все на світі? Час покаже. Тепер він мій єдиний союзник, мій порятунок, мій стоп-кран від шаленства нав'язливих думок, емоцій та бажань. І тільки він все розсудить. А все, що не так, буде лише його вина, а не моя!  

Невже я закохалась, кохаючи? І моє нове кохання зараз тут, поруч мене стоїть, завмерло в поцілунку моєї руки й кайфує від примхливої насолоди від того дотику, прикривши повіки. От жук. Не полишає спроб мене заніжити собою, зацілувати. Те, що не хоче просто звабити, хоч добре вміє, досвід у цього хлопця чималий, я певна,  я і знаю це, й відчуваю. А те, що просто мріє залюбити в себе – то факт, він щиро зізнався. І в цьому Алан відвертий.

Відчуваю, як п’янію від нього, й Алан це розуміє. Моє новоявлене і таке спонтанне й неочікуване кохання, що з'явилося, як грім серед ясного неба, заливаючи мою душу емоціями, і малюється так яскраво в душі  – геть інше, відмінне від того, що я відчуваю до Олексія. 

Для мене  тепер воно пахне Аполлоном, ароматом його парфумів, змішаних із запахом його шкіри. І він зараз збиває мене з ніг, й мені так хочеться пригорнутися всім тілом до Аполлона, однак визнати – це ще не означає зробити.

Все це й так далося мені немалими зусиллями, а до вчинків я ще точно не доросла в голові, не готова, бо для цього доведеться ламати себе, свої принципи, моральні канони, переконання. А воно, зізнаюся собі, геть непросто. Але я вже не така стійка, як була ще два дні тому. Що той зеленоокий диявол зі мною зробив? Здається, що таки доведеться все визнати хоча б для себе, але точно я це не зараз робитиму. Треба трохи устаканитись, збавити пил. Хоч все  це – невідворотно.

Як не дивно, ми з Аланом-Аполлоном за такий короткий час спілкування стали вже настільки духовно близькі, що я відчуваю навіть запах його влади наді мною, його ніжності й сили, якою він поступово підкоряє мене.

Він невловимий, але гострий, той запах. Так чують одне одного ті, хто зв’язаний нерозривною ниткою, хоч я і не доберу слів, щоб його описати. У світі найбільш доречні та бажані для жінки після зізнання в коханні,  стверджувальні слова «ТИ — МІЙ», як констатація. 

У нашому випадку це вже сталося, бо Алан мені те вже сказав, але ж я все ще не готова прийняти його у свої обійми, хоч так хочеться, але як це прийняти? Все те, що зараз між нами з Аполлоном відбувається, так неправильно, бо моє серце невільне. Я точно кохаю іншого, я це впевнено знаю і все ж чомусь роблю ці необдумані вчинки, керуюся не розумом та логікою, а живу емоціями. Здається то сильніше за мене. Моєму розуму таке геть не подобається, але виглядає так, що він тепер не головний в прийнятті рішень.