Глава 35

– Звісно, думаю ніхто заперечувати не буде, нас все влаштовує, правда? – допитується рудоволоска, а їй за всіх чомусь відповідає тільки Оксана коротким:

– Так!

Нікос з Дімітріосом лише розуміюче посміхаються переглядаючись, зиркають на Алана. В цих поглядах аж палахкотить особлива чоловіча утаємничена солідарність. Алан звиклим жестом підзиває офіціанта і знову записує все наше замовлення на свій рахунок, нагадуючи, аби йому принесли його попередньо зроблений заказ та воду, на що  офіціант ствердно киває, промовляючи:

– Так, все готове, ваше замовлення зібране й упаковане. Зараз  організуємо доставлення до автомобіля. Ще якісь побажання будуть?

– Ні, дякую! На сьогодні це все. Мене сьогодні вже не буде. Прошу передати управителю й старшому адміністратору, що всі вчорашні розпорядження залишаються в силі, – Алан на хвилинку задумується.  – Або нехай краще вони самі підійдуть сюди зараз. До кабінету я вже не буду підніматися. У мене є кілька зауважень. 

В ролі ділового та серйозного шефа бачу Алана, здається,  вперше. Мушу визнати, що таким вимогливим керівником він мені теж неабияк подобається. Відразу після його слів офіціант швидко зникає.

– Алане, тоді ми помалу будемо рухатися, чекаємо тебе на паркуванні біля авто, – нарешті озивається Дімітріос. Сьогодні він якийсь заворожений, не зводить очей з Оксани. Напевне всьому виною…, та байдуже що… Головне, що їм обом добре разом, решта – немає значення! Дімітріос переводить свій погляд на мене. – Соломіє, ти підеш з нами, чи зачекаєш  Алана?

– Я? – виринаю з задуми, відриваючи свій погляд від Аполлона і переводжу на Дімітріоса, замешкалась. Вагаюся, як краще вчинити і ризиково для себе вирішую, що зачекаю на Аполлона. Невиважено та спонтанно, але чесно. Так, як відчуваю, як хочеться, але чи виправдано і до чого мене приведе таке рішення. Тому впевнено передумую. 

Зрештою, розмова, що назріває в Алана з персоналом – це робочі моменти, які мені не потрібно знати. Не думаю, що моя присутність може його сконфузити, навряд чи говоритиме про щось серйозне прямо тут на терасі. Для цього у нього є робочий кабінет. Скоріш за все шукаю для себе лазівку, як звільнитися від його таких магнетичних чар, тому несподівано навіть для себе випалюю:

– Я з вами! – повертаюся до очей  Алана й тихо кажу. – Ти ж не проти? 

– Ні, просто я думав, що ти зі мною…, – якось розгублено звучить його голос, а мені хочеться пригорнути його до себе, зацілувати, так, щоб зовсім втратив голову від мене, хоч і так бачу, що вже… І одночасно втекти від нього далеко-далеко, аби ніколи більше не знайшов, але розумію, що втекти від себе у мене не вийде. Ох, Алане-Аполлоне, моя спокусо, мій солодкий…, мій головний біль, мій крок в безодню… до зради… 

– Я зачекаю на тебе біля авто разом з усіма, – відчуваю, що геть потопаю в його очах, їх ніжності з присмаком гіркоти та болю. Хочу так і залишитися там, і тонути, тонути, тонути й не випливати, тендітно доторкаючись до його серця, душі, переживань, проникнути всередину його думок, розчинитись в ньому вся, до останку і так завмерти…

Але зусиллям волі вириваю себе з тої небезпечної лавини емоцій, думок та бажань, нагостривши лижі таки втекти, хоч ненадовго, аби умовно поставити себе під крижаний душ, стрепенутись та діяти раціонально, за моїм планом, в межах власноруч створених для себе та для Алана жорстких і суворих  заборон, не виходячи за чіткі межі червоних ліній, які я для нас окреслила, і про які Алан знає..  

Він дивиться на мене з відчаєм та нерозумінням навіщо я все це з ним, з собою роблю, але лиш покірно насуплює брови, ледь хмуриться і неохоче чемно відпускає мою руку, яку я в цю хвилину намагаюся звільнити від його теплої міцної долоні. 

Мені хочеться розплакатися від того, що доля учудила з нами, з нашим життям, кинувши в цей вихор таких спокусливих заборон, в павутину, з якої ми навряд чи зможемо виплутатися цілісними, без подряпин в душі й ран на серці, і такими, як до нашої зустрічі, точно вже  ніколи не будемо.

А натомість я лише тепло посміхаюся винуватцю моїх таких емоційних переживань, сумбурних думок, який у ще більшому розпачі ніж я. Ця безвихідь гнітить цього карколомного чоловіка ще більше, набагато більше ніж він показує, бо він не звик до чогось подібного взагалі. Йому, здається, ніколи не відмовляли, а душа не мучилася коханням, а тим більше забороненим коханням. 

У цього хлопця не було табу на стосунки, але й любові  справжньої, пристрасної, шаленої, з надривом, як зараз, теж не було. Потаємна мрія здійснилася. Ось вона, зовсім поряд, так близько, що до неї можна торкнутися, ба навіть помацати, відчути її аромат, але водночас вона недосяжна, як прозора яскрава холодна зірка, яка зникає в безодні космосу, розсікаючи небо вночі. І Аполлон тільки тепер відчув, що щастя наче наступає йому на п'яти, штовхаючи в спину, але попереду міцна глуха стіна заборон.

Він трішки запізнився у моє життя, але здаватися на милість долі остаточно точно не збирається. Цю впертість я читаю в його очах, бо, за його переконанням, навіть негативний результат, також результат – впевнений та остаточний, без жодних сумнівів та припущень на кшталт: а що.., якби.., тоді б.., можливо було б…, сталося б інакше. 

Щиро дивлюся в ті неймовірно красиві чіпкі та манливі очі цього дахозносного чоловіка, тепло посміхаюся. Встаю з-за столу, переводжу погляд на нашу веселу гоп-компанію. Зустрічаю  підбадьорливий погляд Оксани. З полегшенням видихаю, отримавши її емоційну підтримку, не засудження, і це тішить.

Всі  парами дружно направляються до виходу. Чемно долучаюся до них все ж тримаючись позаду, не поспішаю. Виникає нестерпне бажання озирнутися. Не витримую, таки піддаюся спокусі й озираюся. Алан проводжає мене скривдженим сумним поглядом з виглядом нещасного побитого собаки. Образився, чи що?