Глава 34

Зеленоокий бог чудово це розуміє, читає в моїх впертих очах. І я бачу, як зіщулюється його душа від усвідомлення того, що все це шаленство – намарно і просто пройде повз нас, повз нього, нестримною руйнівною бурею пронесеться душею й зникне залишивши за собою глибокі болючі рани. І від усвідомлення того так прикро й боляче цьому карколомному хлопцю. Я це бачу, читаю в його щирих і таких неймовірно красивих очах той відчай, ту майже втрачену надію та сум. Та попри все зеленоокий диявол остаточно ще не здається. 

Всі розсілися парами. Алан – поруч мене, наче ми теж пара. Схоже на те, що він дуже хоче так думати, десь дуже глибоко в душі плекає надію, вірить, що колись це все ж таки станеться. І це так яскраво читається з виразу його обличчя. Той дахозносний красунчик про це мріє і зовсім не криється та не приховує цих таких примарних своїх бажань, хоч на них я так впевнено ще в перший день нашої розмови в фоє готелю наклала табу, заборонивши йому про це навіть думати, ба більше, навіть мріяти.

Але в тій частині заборон він мене не послухав, хоч в усіх інших моментах, як дотики, поцілунки… поводиться надзвичайно стримано та чемно. Дуже толерантний, справжній паїнька! Не докопаєшся, і нема до чого причепитися. Та, якщо чесно, я навіть не збираюся, не хочу.

Переглядаємось. Погляди очі в очі, посмішки, бісики так і грають в очах у обох. Алан кладе свою руку поверх моєї й запитує:

– Солю, все добре?

– Так, – тільки й в змозі вичавити…

– Маю запитати відверто, можна? – дивиться так, наче вимолює тим поглядом моє, так конче необхідне йому пробачення.

– Звичайно, питай, – вимовляю ледь чутно.

– Ти на мене не сердишся? –  чую майже шепіт, який мене зачаровує.

– Ні, зовсім не серджуся. За що? А хіба є причина? Чи можливо я про щось  не здогадуюся,  не знаю? – і я чесна, бо справді не серджуся ні за той нічний поцілунок у щоку, ні за ту чудову ідею, яку він так майстерно «безсоромно егоїстично» підсунув Пенні та ще й до всього уміло переконав дівчину, що вона сама все це придумала. Хоч розумію, що насправді ця мила пропозиція – покататись на яхті – безневинне бажання зробити всім, а в першу чергу мені, приємно, заповнити мій відпочинок яскравим та блискучим проведенням часу, пригодами, а для нього – можливість виправдано побути поруч. Така поведінка  Алана мені навіть   подобається. О, боже, який він…, який він неперевершений у всьому, і від розуміння цього аж обертом іде голова, бо саме тим він небезпечний для мене… 

Мені дуже хочеться пливти з Аланом яхтою байдуже куди. Мріється, аби на палубі гаряче сонце приємними дотиками грайливо бентежило нашу кров, літеплий вітер куйовдив нам волосся, розвівав на грудях Аполлона його сорочку, оголюючи моєму взору його мускулисті красиві груди, спокусливо лопотав полами мого сарафана і при цьому цей морський бриз потішно обдавав нас приємною вологою прохолодою.

Хочеться постояти за штурвалом, відчуваючи за спиною надійну рельєфну статуру Алана, а його красиві умілі руки – на штурвалі поверх моїх. Поруч з цим дахозносним чоловіком моя фантазія не на жарт розігралася так необачно. Куди тільки-но поділася вся моя розважливість та розум? Здається мені вже ніхто і ніщо не допоможе і не порятує, бо з Аланом мені по-справжньому зносить дах. І саме цим він такий небезпечний для мене.

Точно маніпулятор жіночими серцями та мізками. А виною всьому його отакенна харизма, впевненість та неймовірна чарівність разом з неперевершеним умінням зваблювати й заворожувати собою, розпускаючи хвіст павичем. І це безвідмовно працює. 

Чула, бачила, ба навіть читала, що так буває. Але ж не зі мною, правда ж? То все десь далеко й з іншими трапляється, і ця історія точно не про мене. Ще два дні тому я була така переконана в цьому, самовпевнено так думала, стовідсотково була певна, що мене це геть не стосується, бо я ж кремінь, і у цього хлопця нічого не вийде.

І ось примха долі, несподіваний поворот. Бац! На, маєш! Або він настільки неоправдано сильний, або я безпричинно чи небезпричинно слабка! Думки мої й далі влаштовують перегони в збентеженій голові, а я дивлюся в ніжні очі Алана і з захватом слухаю його відповідь на моє запитання. 

– Ні, як на мене, немає. Я просто хотів уточнити, можливо я щось пропустив, ненароком не зауважив, – лагідно каже з дбайливою посмішкою в очах, від якої в мені прокидаються лапаті мурашки, і стає так млосно лишень від одного дотику його руки. Мені хочеться так завмерти. Де ж ти, медузо Горгоно, з палаючими очима? Зупини для мене цю мить…

Не вірю, собі, не вірю, не вірю, не вірю…  О, боже, як він на мене діє. Стримайся трохи з тими емоціями, Соломіє!

– Всі вже допили свою каву? Можемо нарешті відправитися на пристань, бо мені вже тут геть не сидиться? Згораю від нетерпіння побачити твою нову яхту, Алане, – як завжди шумно заявляє гомінка Пенелопа, направляючи свій зацікавлений погляд на Аполлона, а тим часом всі дружно кивають, і навіть хтось ствердно каже «так». Але я це очікувано пропустила, бо ми з Аполлоном грайливо переглядаємося, і я вся зосереджена на ньому, його очах.

А він все ще тримає свою руку поверх моєї, і складається таке враження, що й не збирається відпускати, а я, якщо чесно, геть не проти та навіть не пояснюю собі чому. Все розумію, все осягаю. Одна лиш проблема – не зізнаюсь. А те, що мені так добре з ним поруч – наступна, і для мене вона поки нерозв’язна. І тепер то мій головний біль! Через його неймовірно ніжний теплий дотик до моєї руки й ті флюїди, які просто зашкально фонять від Аполлона я геть забула про все,  як і про свої заборони в цілому.