Глава 33

– А зрештою, що ти маєш йому сказати? Що зустріла іншого, до якого також тягнеться душа, але ти не знаєш, як бути? І на яку реакцію ти очікуєш? – здивування на обличчі подруги мені видалося набагато промовистішим за слова. То було щире обурення такою моєю непрактичністю й безпосередністю та більш нічого.

– Не знаю, але точно все, як є, вже не буде, – з сумом кажу, розуміючи всю безглуздість ситуації.

– Звичайно, що не буде, воно й зрозуміло. І в першу чергу для тебе. Тому, Солю, почуй те, що я тобі зараз скажу: не біжи поперед воза, не лети поперед батька в пекло, охолонь. Не руйнуй одним зізнанням все те трепетне і тендітне, що є між вами з Олексієм, поки ти не до кінця себе зрозуміла, поки не вирішила, що залишишся з Аланом, бо осад від такого зізнання нічим не вимити з розбитих, потрісканих щілин душі. А якщо ти не плануєш залишитися з Аланом, то не варто самотужки руйнувати своє щастя, бо якщо ти остаточно зрозумієш, що твоя доля та щастя – Олексій, а не Алан, а чашу ваших стосунків ти вже розіб’єш цими  сумнівами й зізнанням, то маєш розуміти, що вона вже не склеїться, навіть, якщо клей буде надміцний. Цілісною вона вже, як була, і як ще зараз є – ніколи не стане, – напоумляє мене категорична Оксана.

– Але ж я повинна, – пробую заперечити, але подруга непохитна.

– Що ти повинна? Ти ж його не зраджуєш. Просто візьми паузу, дай собі час, розберись у своїх почуттях чесно, без зобов'язань й стереотипів та не шкодуй нікого. Ти ж у себе одна і маєш, мусиш бути щасливою. А нею ти станеш тільки з тим, до кого більше тягнеться душа, бо там кохання сильніше, справжнє, не ілюзорне, не придумане й не навіяне якимись зовнішніми чинниками й факторами,  бажанням позбутися, витіснити минуле чи навпаки полинути в щось нове, незвідане, не спробуване донині. Там істина, справжні твої почуття до когось з них. Час підкаже. А ти не підведеш перш за все себе, не зруйнуєш своє життя, – Оксана говорила, а я усвідомлювала, що вона стовідсотково має рацію. З її слів я ще раз для себе підтвердила те, що вже і так вирішила – не приймати поки що жодного рішення, а взяти собі на допомогу в цю непросту дорогу – час. Отже, з усієї цієї розмови у моїй голові закріпився важливий висновок – дати собі час. Він часто працює не на нас, але не в таких надважливих доленосних питаннях. Тут він точно гуру правильних рішень.

Наша розмова з Оксаною виявилась настільки змістовною, що у мене наче камінь звалився з душі, стало легше. І моя бесіда з Олексієм, яка відбулася буквально через якісь кілька хвилин, пройшла легко, палко, з нашим звичним запалом, жартами та зізнаннями у коханні.

Він сказав, що скучив, а я своєю чергою розуміла, що теж сумую за ним: таким милим, таким рідним і таким моїм. У мого коханого намалювалась перерва між засіданнями, і він відразу зателефонував, хоч попередньо ми спілкувалися всього лиш годину тому. Значить справді він таки думає про мене, не забуває, і йому хочеться чути мій голос, мої слова, мій шепіт, мої зізнання. Й це мене неабияк тішить.  

Тільки-но я поклала слухавку, як відразу поринула в спогади зовсім недавні про наші останні дні з Олексієм перед моїм від'їздом на відпочинок, всі ті пристрасті, непорозуміння, образи, а потім те, як він мирився зі мною й вимолював пробачення за свій егоїстичний, як він сам сказав, ревнивий характер, нашу пристрасну ніч аж до ранку і те, з яким жалем Олексій дивився на мене, коли відпускав…

Яскраво виринуло з пам'яті те, як мій коханий чоловік не хотів мене відпускати на той відпочинок саму, без нього, наче відчував чи то душею, чи серцем, що та поїздка стане непростою й поставить на грань наші з ним нарешті вже якось устаканені такі непрості, але такі пристрасні, з вогником й любовним запалом стосунки, що у нас з ним весь час нашого знайомства балансують на грані ножа… З тих спогадів мене висмикнув черговий телефонний дзвінок. Пенелопа! Посміхаюся й беру слухавку, розуміючи, що вона знову щось цікавеньке придумала і злиняти не дозволить. Цікаво, що цього разу вигадала ця невиправна оптимістка з невичерпним запасом позитивної енергії та грайливими смішинками в її теплих зелених очах.

– Ну, привіт, подруго, – випалюю першою. Уважно тебе слухаю Довгапанчохо! Які безумні плани ти намалювала нам на сьогодні? 

– І я рада тебе чути, невиправна романтична фантазерко! Можеш не сумніватися, таки намалювала. І непогані. Сьогодні пливемо яхтою Алана до дальніх печер, – радісно озвучує Пенні свою ідею, а в глибині моєї душі спалахує щось неймовірно ніжне, трепетне й тендітне настільки, що я боюся навіть озвучити це вголос, аби не розсипався той крихкий кришталевий відгомін в моїй душі на цю новину. Розумію, що це пропозиція Аполлона, а не Пенелопи. І як тільки цей красунчик уміло маніпулює жінками, що навіть така самовпевнена фурія, як Пенні, вирішила, що та його ідея справді її.

Я, зрозуміло, радо погоджуюсь на таку заманливу пропозицію, і вже за якісь пів години ми з Оксаною зустрічаємо всю решту компанію у звичному місці біля нашого, тобто Аполлонового персонального столика на терасі ресторану, де всі дружно снідаємо, а на завершення за традицією п'ємо фрапе під звуки радісного щебетання Пенні та невимушену розмову всіх присутніх про вчорашні пригоди та майбутній цікавий день, який очікує нас попереду.

Тільки Аполлон загадковий та мовчазний, і я не проронила жодного слова. Божечки, що відбувається між нами?! Якесь неймовірно густе повітря заповнює простір, стає важко дихати, наче бракує кисню. Навколо нас з Аполлоном витає неймовірна ніжність та трепет. Так і хочеться розчинитися в ньому, поринути в його міцні та дужі обійми… Розумію, бачу, що і йому. Це бажання таке сильне й взаємне, що несила терпіти, і мені чомусь здається, що воно для всіх видиме, хоч насправді ми обережні настільки, що сторонньому оку це неможливо розгледіти. Але то тільки так здається, бо наші рухи, погляди, жести живуть собі окремим життям.