Глава 30

О, божечки, ну чому вони такі схожі? Мої шалені роздуми не дають мені спокою… Якщо далі так піде, то до добра вони мене точно не приведуть! 

Стишую свої думки та ще якусь хвилину вичікую, бо не можу протистояти тому шквалу емоцій, спровокованих дотиком губ  Аполлона до моєї щоки, в яких тону. Боже милий, і чому я така легкодуха, чому взагалі дозволяю всьому цьому відбуватися? Хто мені це пояснить?

– Алане, – стиха шепочу, але він, здається, не чує, чи не хоче, бо так і стоїть, як і до моїх слів стояв, завмер, заціпенів, приклеївся губами до моєї щоки й так завис у дотику, щільно притуляючись до моєї шкіри, як найтонший лист золота накладається на левкас за допомогою спеціальної кисті позолотні, й потім залишається до повного висихання. Так і Аполлон ще залишається в тому дотику. 

А мені так приємно аж до всеохопної млості й ніжного пурхання рожевих метеликів в животі, що хочеться обійняти його, щосили притиснути до себе й задурманити цього хлопця в справжньому дорослому поцілунку, відчути ті його такі манливі й бажані віднедавна  губи на дотик та смак. Але я не маю права собі щось подібне навіть подумки таємно бажати, а він не може собі цього дозволити, бо на поцілунки між нами – табу. Ми це знаємо, Алан, очевидно, добре затямив, пам'ятає мої слова-заборони, як молитву.

– Алане! – повторюю вже чуть голосніше.

– Що? – томливо шепоче мені в вухо, повернувши голову, і тепер ледь колючою щокою ніжно тулиться до моєї щоки. А я в уяві малюю картинку, де в нього заплющені очі, й така неймовірна ніжність розпливається його красивим мужнім обличчям, що від тої картинки проймає дрож. Легкий трепет розходиться тілом, а назустріч йому мчать гарячі потоки, які наче блискавки струмом жалять зсередини, проймаючи аж до кісток і несуться лавиною солодкої патоки, не минаючи жодної клітки.

І від того шаленого відчуття хочеться залізти на найвищий пагорб поблизу та просто волати від безвиході й тої патової ситуації.  Здається, що ніщо в цілому світі не здатне приклеїтися міцніше, ніж зараз щока Аполлона тулиться до моєї щоки. Тільки мені здається, що він не тим й не туди хоче тулитися, а губами  до губ… 

– Алане, ти можеш це припинити? – тихо вчергове кажу.

– Що саме? – перепитує. Який він нестерпний, наче не розуміє.

– Те, що ти робиш, – ще раз ледь чутно повторюю.

– А що я роблю? – знову удає нерозуміння, грає зі мною.

– Ти прекрасно знаєш про що я, хитрюго! Не смій більше, припини, – кажу це, виходячи скоріше з моральних принципів, ніж з відчуттів і бажань. І хоч розуму моєму це геть не подобається, але є ще й відчуття, які зараз балансують на лезі ножа, на грані. Один невірний крок, і я відчуваю, що спочатку на якусь мить опинюся в нірвані, а потім так стрімголов летітиму щодуху у прірву відчаю, болю, з'ясування стосунків, розриву і втрати того, що я так трепетно бережу в душі, бо люблю зовсім іншого хлопця, я певна, я знаю! 

– Чого ти так хвилюєшся? Адже все, що ми зараз робимо – геть безневинно. Не бійся, моя люба дівчинко, – боже він таки це сказав. – Я не заподію тобі шкоди ніколи й не порушу твоїх заборон, якщо ти мені не дозволиш, хоч мені від тебе по-справжньому зносить дах. Хочу, щоб ти знала, таке зі мною вперше в житті, так потужно накрило, так торкнуло, наче могутня лавина на мене зійшла. І тепер я відчуваю, усвідомлюю, що несу за тебе відповідальність. 

– Перед ким? спонтанно вирвалось майже риторичне запитання, однак Аполлон відповів, і ця відповідь глухим шепотом летіла прямо у вухо, бо він ще так і стояв нерухомо, залипнувши в дотику наших щік:

– Перед собою, перед тобою!

Рум'янію і починаю облизувати пересохлі від хвилювання губи. Переварюю сказане Аполлоном і усвідомлюю, що йому очевидно хотілося показати наскільки його ставлення до мене серйозне і дбайливе.

Алан несподівано огортає мене собою потужно-потужно, до хрускоту, наче хоче залишити відбиток мого тіла на собі, шумно видихає, цілує в волосся, в скроню, в чоло і нехотя відпускає, відсторонюється, робить крок назад. Аполлон бере мої руки у свої, плавно підносить до губ і ще довго й тривало ніжно цілує долоні, вдихаючи запах шкіри, наче запам'ятовує їх аромат, дихає ним, не відводячи погляду від моїх очей, які так потужно залипли на ньому, наче там їм медом намазано, зрадники…

За якусь мить чую фразу, що тремтячим оксамитовим баритоном лине з красивого білозубого рота Алана, а мене вириває з задуми, повертає в реальність, а від змісту, раптовості й небажання вже зараз, так рано це чути можна з'їхати з глузду в цей момент.

– Добраніч, біла ніжна чиста віддана трояндо, мила моя! З нетерпінням чекатиму ранку, щоб побачити тебе знову, до завтра! Прикро й боляче усвідомлювати, які швидкоплинні ці наші спільні з тобою дні, – сковтує слину,  а я спостерігаю, як при цьому синхронно з ковтком плавно граціозно рухається його кадик. Алан не нервує, не злиться, просто покірно приймає цю непросту ситуацію в цілому, як справжній, вольовий, розумний чоловік – достойно та стримано. 

Розумію, що в наших стосунках цей хлопець не схибить. Єдине, на що він може зважитися, ба вже зважився, то на малесенький відступ. Він заніжить мої щоки в дотику такою неймовірною ніжністю, від якої можна втратити глузд і відчуття реального часу, а руки зацілує до нестями. Це буде увесь його гріх перед небесами, а провина переді мною. І я в той момент розумію, що готова йому це дозволити…

Алан дивиться в мої очі та ледь промовляє: 

– Дівчинко, моя люба, я не маю жодних сил навіть зрушити з місця, не говорячи вже про те, щоб піти першим, тому прошу тебе, зроби цей крок першою. Я, звичайно, готовий з тобою ось так простояти аж до самого ранку, але, бачу, як благають про порятунок твої червоні та втомлені очі, і тому не маю права зловживати твоїм ставленням до мене та щирою добротою. Розумію, що тобі треба виспатися, набратись сил. Зрештою, ти на відпочинку.