Глава 29

Мить трепету, секундне забуття і спокуса, наче та шуліка чатує, як гідра похитується з боку в бік і повільно водить щупальцями над нами, пантрує на омріяну здобич. В цей момент я переживаю змішані відчуття: хочеться розчинитися в ньому, розтопитися, наче воскова свічка в його дужих і таких умілих, я певна, руках й одночасно втекти якомога далі, заховатися, аби цей зеленоокий диявол мене ніколи – ні вдень, ні вночі не знайшов. 

Мені навіть на секунду здається, що все, що в цю мить відбувається між нами – не реальність, а  сон – глибокий, магічний, гіпнотичний, від якого неможливо звільнитися без спеціально поданої команди гіпнотизера, його голосу, клацання пальців чи помаху рук. Влада харизми Алана на жінок, здається, безвідмовно працює на нього, й наче магія діє на мене. 

Мені стає лячно за себе. Мій спокій знову хиткий, ненадійний, а так не хочеться сумніватися у своїй стійкості взагалі, і проти його чар я теж маю намір встояти. Мені не можна схибити, бо у мене є інший, коханий і такий омріяний чоловік. А Алан? Хто він насправді для мене і ким може стати? Бо ким хоче – я знаю, про це він мені сказав. 

Боже, і чому все так складно в моєму житті? Я добре, до ладу пам'ятаю, як якось, ще в ранній юності, бабуся по маминій лінії чи то несподівано випадково, чи навпаки спеціально зробила важливе зізнання, поділилась таємницею, суть якої полягає в тому, що всім дівчатам з нашого роду разом з ДНК дістається у спадок справжній скарб, омріяний кожною жінкою на цій планеті.

Всі вони випромінюють особливу енергію та мають неабияку сексуальність, яка стовідсотково приваблює справжніх, сильних, харизматичних  чоловіків, які практично з першого погляду, на ходу втрачають і серце, і душу, поринаючи з головою в той надпотужний магніт кохання, який без взаємності перетворюється на страждання та біль.

Бувши ще юною дівчинкою, тоді я ще не до ладу розуміла, що це значить, не до кінця усвідомлювала суть і всю перевагу того родинного генетичного енергетичного спадку. Усвідомлюю тільки тепер. Однак, виявляється, він бере свою плату, бо не штука приворожити, примагнітити, завдання геть інше – серед усіх приворожених треба знайти свого, справжнього і єдиного. Й тут надважливо – не помилитись, не схибити. Бо саме це головне.

Але цього разу я сама потрапила в пастку різних, двояких, але таких сильних, потужних емоцій, переживань, почуттів і, здається мені, що попри все – таки розгубилася. Відчуття – наче стою посеред бурхливої річки з кам'яним незвіданим дном. Треба вибратися на берег, бо цей вир може змити потоком у ще потужніший та крутіший круговорот. Страшно впасти. Треба вибратися на берег, але не можу вибрати на котрий. 

Манять обидва майже однаково, відстань теж наче рівна. То котрий з них мій? Той – знайомий, рідний, на якому вже знаходилась і згорала від пристрасті, душевних мук та переживань й навіть болю, якого він мені необачно завдав нехотя? Чи той інший, ще незвіданий, неприборканий, що сам вже здається в мій полон добровільно, не зовсім зрозумілий, ще чужий, але такий неймовірно манливий та привабливий, який своєю силою, спокушає і, як виявляється, все ж має владу наді мною, попри всі мої категоричні рішення й виставлені проти нього забрала та заборони-щити?

Пригадую, як бабуся Олена завжди наголошувала, що слухати потрібно серце, бо тільки воно знає правду в непростих амурних справах і здатне вивести бідну душу з тих любовних заплутаних лабіринтів на стежку, яка згодом перетвориться на широку дорогу, що веде до щастя, всіяну не терням, а пахучими п’янкими квітами. 

Передусім для мене зараз важливі ці її напоумливі слова. Надіюсь, що вони мені допоможуть зробити правильний вибір і не помилитися, бо це надважливо для мене, для мого життя. Та попри це зі мною завжди залишаються й неймовірно приємні спогади з дитинства, мої найкращі спогади пов’язані з моїми бабусями: безтурботні літні канікули, смачні пироги, ситні млинці та ще багато всього приємного й дивного, що може подарувати своїм онукам рідна людина. І мої мені дарували. Особливо бабуся Олена, яка і по нині залишається романтичною натурою, неймовірно закоханою у життя. І зараз в цей непростий момент мого життя чомусь саме це так яскраво виринуло з глибин підсвідомості. Напевне моє его відчуває, що моїй душі потрібна допомога, і воно вперто її шукає в мені самій і, здається, натрапило на те важливе, що порятує мене від сумбурних думок. Слова бабусі Олени відлунюють в моїй голові, як відгомін мудрості поколінь.

Тепер ці її слова стануть для мене дороговказом у моєму непростому виборі напрямку мого руху до щастя, яке геть зовсім поруч в'ється, витає в повітрі, довкола аж пахне ним, проте я ще не зрозуміла, не розпізнала чим саме воно пахне для мене, з чого для мене складається його аромат, бо, як казала бабуся Олена, для кожного цей аромат свій, особливий і неповторний. 

Для когось – це запах троянд та мускусу, для когось  – це аромат бузку, морських хвиль з присмаком шампанського. А комусь щастя  пахне піонами, п’янкою акацією і травневою полуницею, для когось ще воно пахне любистком, жовтими медовими грушами, весняним дощем, свіжоскошеним сіном, дорогою й ароматом коханого чоловіка навіть якщо це буде запах моторного мастила… А чим пахне моє щастя? В цьому мені ще потрібно розібратися, як виявляється. А також  і в тому – чий аромат Алана-Аполлона чи Олексія все ж таки мій єдиний?

Я завжди надавала значення словам і харизмі, а не тому, як людина одягнена чи як  виглядає, які у неї  особливі прикмети чи  колір волосся, очей – все це для мене історія геть ні про що. Однак очі, попри все, мають бути глибокі, краще бездонні й розумні, наповнені неабияким змістом. А от слова, фрази, інтонації, емоції – надважливі, бо в них суть.