Глава 27

На якусь хвилину довкола запановує повна тиша, бо ми обоє від хвилювання забуваємо навіть дихати. Алан горне мене до себе, заплющуючи очі й дихає мною якусь мить, як і я з насолодою вдихаю його неперевершений аромат, прикривши повіки, не пручаюся тому його пориву.  Мить забуття – шалена хвиля неймовірного томливого тепла табуном лапатих мурашок пробігає від маківки до п'ят.

Ми майже черкаємося губами, відчуваючи гаряче дихання…  Так хочеться про все забути та спробувати ті губи навпроти на дотик, на смак, але хвиля, яку наче спеціально розгойдав сильний порив вітру, що якось несподівано ні звідки налетів, приводить нас до тями, протвережує, і ми, ніяковіючи, відсторонюємося один від одного, шумно видихаючи й вдихаючи повітря, якого бракує обом, і від того, здається воно здригається, наче його збурив якийсь незрозумілий ураган змішаних емоцій, бажань та заборон.

Внутрішня боротьба за і проти, що точиться всередині мене стримує, застерігаючи від імпульсивних необдуманих вчинків, а Алан очевидно добре запам'ятав нашу розмову, тому цілком і повністю покірно слідує за мною, моєю поведінкою, моїми рухами, обмірюючи мене очима. І хоч він хлопець  не з полохливих, сміливий, небоязкий, але не на цей раз і не зі мною.

Наш той порив, то була явна гра з вогнем, і така гра до добра не доведе, ми обоє це розуміємо. Хоча залежить, що і для кого вважати добром. Та попри все, якщо ми визначили, себто я, а він лиш чемно погодився, межі наших стосунків, як дружбу і не більше, намалювали червоні лінії, то все, що виходить за ці визначені рамки – табу. І порушувати заборону я не збираюся, а Аполлон не посмів. Однак зникнути з мого життя він теж не хотів, не міг, не був готовий. 

– Алане, може нам все ж таки краще не бачитись, бо ти бачиш що відбувається, – тихо кажу заглядаючи йому в очі, хоч відчуваю, що цього зовсім не хочу.  А десь глибоко в моїй душі ледь жевріє стійкий промінчик надії, що Аполлон не погодиться на мою пропозицію, відкине її аргументуючи свою позицію байдуже чим. Я погоджуся з його аргументами навіть, якщо вони будуть найбезглуздіші, бо відчуваю душею, що забути його тепер я вже точно не зможу. Тож нехай у моєму житті буде такий… друг! 

– Ти думаєш, що якщо я зникну з твого життя і ми більше не побачимось, все відразу мине і мені, чи тобі стане легше? Чорта з два, – спокійно впевнено каже.

– Ні, я так не думаю,  – заперечливо хитаю головою. Я знаю, що це станеться не відразу, і все це непросто. Але в іншому випадку це стане мукою. І забути не вийде взагалі.

На мої такі слова Алан лише заперечливо хитає головою. Я не відчуваю, що він роздратований моєю впертою наполегливістю і що всередині кипить, хоча мені здається, що це було б логічно з будь-ким іншим, але, здається, не з Аланом. Він просто сухо, дуже сухо каже:

– Ні, Солю, це не вихід, це найгірше, що взагалі може бути. Бо без твоїх очей, твого голосу, і твоїх слів, що ти щаслива, хоч і без мене, я стану колючим кактусом і засохну, зачахну. Я звичайно можу дізнаватися, як ти живеш від спеціально найманих людей, але не хочу. Мені важливо це почути від тебе, розумієш? Я не лізтиму до тебе зі своїми почуттями, буду здалеку, але завжди поруч, тільки поклич, якщо захочеш, чи якщо треба, – він надто стриманий, вихований, толерантний, розумний. Зараз його протест, емоції завбачливо заховані глибоко-далеко, на самому дні, на віддалених недосяжних задвірках душі. Він це вміє. Міцний горішок, що закохався на свою біду не в ту… Здається, я стану його фатальною жінкою, а так не хотілося б, бо я не збираюся маніпулювати цим чоловіком… А йому кажу:

– Добре, якщо ти так наполягаєш, то так і бути – будемо дружити на відстані, ти мене переконав своїми неймовірними очима, які я точно ніколи не зможу забути. Тож інколи бачитиму їх при зустрічі чи відеозв’язку й пригадуватиму цю  відпустку, як щось дуже особливе у житті, ніжне і тепле. Згода!?

Від таких моїх слів чи то осяйний зеленоокий диявол Алан, чи красивий бог Аполлон задоволено обережно посміхається, боячись сполохати те, що він щойно почув і тихесенько промовляє:

– Дякую, що не женеш мене геть! Те, що ти просила вчора і ще хвилину назад, я виконати не в змозі. То понад мої сили. Тож дозволь, я буду ті кілька днів поруч, слідуватиму за тобою, дихатиму  з тобою одним повітрям, вдихатиму твій аромат, насолоджуючись ним і твоїм обличчям та силуетом, голосом, зрештою задивлятимусь у твої прекрасні чарівні голубі очі. Не лякайся, здалеку, не впритул, бо це, як розумію, ти мені не дозволиш. Це все! Обіцяю, торкатися спеціально не буду навіть руки.  

Посміхаюся йому у відповідь, переводячи нашу розмову в інше річище, кажу, наче жартома:

– Ну, добре, руки можеш торкатися, якщо захочеш. На це не накладається табу. 

– А знаєш, що мені неймовірно шалено хотілося зробити, коли я побачив тебе сьогодні у ресторані зі спини у тому капелюсі,  – і мені справді стає цікаво.

– Ну і що ж? – запитую вже цілком серйозно.

– Розвернути обличчям до себе, всістися навпроти й дивитись у твої волошкові очі, доки так не вимолю твого дозволу на спілкування на відстані…,  – після тих його слів мені стало так прикро, що я вчора була з ним така категорична, а він ось який… неймовірний і особливий… Алан продовжив. – Я зрозумів, що у мене до тебе особливі трепетні та дуже ніжні почуття. Відчуваю, що втекти від них неможливо. Принаймні, життя вже точно не стане колишнім. Ти, здається, станеш для мене фатальною жінкою, але навіть від того я щасливий, бо все-таки ти хоч якось доторкнулася до мого життя, а могло навіть і цього не статися і тоді я б взагалі не знав, що таке справжнє і щире…