Глава 26

Він нічого не питає у мене, тільки збентежено пожирає моє обличчя своїм неймовірно  ніжним, але доволі сумним поглядом чоловіка, який щойно остаточно втратив надію, але ще не здався, як людина, що загубилася в океані, але все ще борсається в безнадійній агонії перш ніж потужна хвиля накриє її з головою. 

Кожна людина має мрію, та не кожна – сили та волю, щоб боротись за неї. Здається на даний момент я була мрією Алана – найбажанішою та єдиною. І цей красень борсався в океані своїх почуттів, плавав, ще не йшов на дно, але й не випливав. Той заплив для нього виявився занадто жорстоким, але він все ще не здавався, напевне відчуваючи, що його дистанція – не спринт, а довга й тривала, можливо навіть марафон, тривалістю у все життя. 

Попри все з його погляду я зрозуміла, що він не відмовляється від мене, а хоче бути принаймі поруч, якщо разом не судилося. Це так чітко читається в його очах, погляді, і хоч від усвідомлення того мені боляче за нього, страшно за нас, боязко за себе, я не гнатиму його від себе, не можу скривдити його ще більше. Зрештою Алан дорослий зрілий чоловік, все прекрасно знає про мене і мої почуття, то тепер для нього не є таємниця, тож цей ілюзорний шлях, то його вибір – власний і добровільний.

Якщо нічого не зміниться за цей тиждень, то ми будемо дружити на відстані, і тільки це, але на моїх умовах. А, при крайній потребі, я навіть представлю його Олексію, хоч це сумнівна ідея. Хоча… Кажуть, що життя все завжди рано чи пізно розставить на свої місця, а час – це те, що допомагає нам це зробити, у поєднанні з нашою власною волею й мудрістю. Подивимось, як воно вийде, що нам судилося!

– Солю, ти чуєш мене? Де ти, красуне, повернись до мене, он я! – знову вириває мене з роздумів цей зеленоокий диявол, а я розумію, що поглядом зависла в тих його неймовірно красивих очах, а думками вся в собі. Приходжу до тями. Бачу, що Аполлон тримає мої долоні у своїх дужих руках, почергово цілує, не розриваючи погляду.

– Пробач, Аполлоне, я задумалась, – стиха кажу. Це все, що здатний продукувати мій мозок в ту секунду. Чогось гублюся й ніяковію від тих його дотиків і поцілунків. Алан тільки тепло посміхається й каже:

– Нам треба йти, було б добре  встигнути побачити вечірню заграву, чи ти вже не хочеш, передумала?

– Ну що ти, звісно ж ні, впевнено заперечую, – бо й справді хочу і на той особливий пляж, і побачити захід сонця разом з Аланом. Мені добре поруч з ним, цікаво і якось неймовірно затишно, а ще надійно. 

– Тоді нам варто поквапитись, – ще раз цілує мої долоні, підривається з місця, виходить з машини, обходить автомобіль, відчиняє мені дверцята, елегантно подає руку, допомагаючи вийти з авто та задоволено посміхається. Щасливий! Як мало йому потрібно для секундного миттєвого щастя, виявляється – аби я була поруч, а моя долоня в його руці. Алан випускає мої долоні зі словами:

– Солю, одну хвилинку, я заберу кошик з авто. 

А за мить я вже тримаю його під руку, і ми прямуємо до причалу. Алан проводить мене до свого білосніжного моторного катера. Зручно всаджуюся в передчутті чогось особливого, поки Аполлон заводить катер і плавно рушає, поступово набираючи швидкість.

Чоловік вправно кермує тим невеликим маневреним судном, яке на ходу миттю впевнено розрізає густу синю морську блакить, здіймаючи навколо себе  білу пінну хмару водяних бризок. Катер то злітає вгору, то лягає на борт, то заривається носом у пінисту безодню, рухаючись так швидко, що позаду залишається лише пінястий широкий слід, а прохолодні бризки води подекуди досягають моєї руки та приємно лоскочуть шкіру своєю вечірньою прохолодою. Розумію, що для Алана то звична справа, а з усмішки, яка малюється на його задоволеному обличчі бачу, що від цього чоловік просто кайфує.

 А мені дуже подобається цей чудовий вечір, ця захоплива прогулянка на катері. І все йде наче за планом. Почуваюся добре поруч з Аланом і завдяки виключно його старанням я вся переповнена енергією та драйвом. Впевнено можу сказати, що відчуття мої неймовірні, гострі й незабутні: бадьорість розходиться тілом, емоційне піднесення через потужний викид адреналіну просто зашкалює. Насолоджуюсь водяними бризками й свіжою повітряною хвилею, які обдають мене приємною потужною прохолодою та  розумію, що мені подобається це катання. Аполлон тільки й задоволено посміхається, а я кидаю на нього променистий погляд, аж сяю від задоволення, а йому приємно. Радий, що вивів мене на такі емоції.

Спостерігаю, як позаду катера залишається широкий хвіст густої піни й це нагадує мені, як надзвуковий літак, який борознить небо зі швидкістю блискавки, залишає по собі подібний слід. Це мій спогад з дитинства, коли засмагала на дачі з Ляною і вдивлялася в небесну блакить чомусь виринув з дальніх глибинних закутків пам'яті. Невже мені поруч з Аланом так добре, так надійно й так безтурботно, як у дитинстві?

За якусь мить попереду моєму взору відкривається  дивовижний пляж, що купається в сонячних променях, а довкола сяє море  срібно-голубим, подекуди бірюзово-синім дзеркалом. Воно,  здається безкраїм, відбиваючи сонячні промені від поверхні води. Кудлаті білі хмаринки час від часу крадькома заглядають у морську блакить… Промені сонця розсікають повітря. Оптична ілюзія всіма барвами радує око, наче різноколірний калейдоскоп, який розлетівся на друзки між водою і небом сонячними мерехтливими зайчиками. В поле зору потрапляє золотаво-білий пісок острова, що так і манить, і мені в цю мить так хочеться побачити, насолодитися незвичайною чарівною атмосферою цього невеличкого острова, в глибині якого видніються  скелі. Розумію, що десь там знаходяться ближні печери, про які мені розповідав Аполлон.

На якусь секунду стає моторошно, але це відчуття відразу минає, як тільки мій погляд впирається в гарні широкі надійні плечі та потужну статуру Аполлона. Ловлю себе на думці, що я тут не сама, а поруч з ним мені нічого не страшно, бо він сильний, надійний хлопець, наче міцна стіна, з ним я почуваюсь в безпеці.