Глава 24

– Звичайно, я певна, що вечір який ти для мене влаштовуєш, мені сподобається, я в тебе вірю, – кажу це Алану так впевнено, бо геть не сумніваюся в його талантах. Про те, що він гуру зваблення жінок і неабиякий умілець прив'язувати їх емоційно до себе, закохувати, яскраво волає його таке неймовірно звабливе обличчя й харизма та вміння сипати компліментами.

– Ну от і чудово. Мені важливо це знати. Тоді їдьмо, – Алан, пристібає ремінь безпеки, перевіривши чи я це вже зробила, заводить машину, вмикає легку романтичну мелодію під звуки якої ми плавно виїжджаємо на трасу. Легкий вітерець набирає сили пропорційно збільшенню швидкості автомобіля, розбурхуючи волосся Аполлона, розкриває його сорочку та грається з моїми білокурими косами, зібраними у високий хвіст, обдаючи обох приємною прохолодою. 

Ловлю себе на думці, що називаю того красеня то Аланом, то Аполлоном,  забавляюся, наче жонглюю словами, ніяк не можу вибрати, бо обидва варіанти красиві, мені дуже подобаються і йому так пасують. Всі ці свої міркування я озвучую Алану, на що чоловік тільки усміхається. 

Пам'ятаю, як він казав, що відзивається на обидва, і це ще більше мене спантеличує. Доволі незвична ситуація. У мене ще не було знайомих з подвійним іменем, а зараз це, як виявляється, розповсюджена практика. Несподівано в кишені мого сарафана вібрує телефон. Дістаю свій  iPhone 13 й відразу мало не випускаю слухавку і це зауважує Алан –  телефонує Олексій. Добре, що у мене відмінна реакція, бо інакше я б точно попала на доволі кругленьку суму, якби розбився.

Пригадую, як вчора Олексій сказав, що весь день у нього судові засідання й він не завжди матиме змогу відповісти, тому ми домовилися, що Олексій задзвонить сам, як тільки зможе відразу по завершенні робочого дня. Розумію, що він після важкого дня, втомлений, напевно знервований, бо роботка ця геть не проста, бувають різні клієнти. Хочеться думати, що скучив. Несподівано десь з самого дна мого єства кольнула докірлива думка: поки мій коханий там цілісінький день викладається на роботі, я доволі непогано проводжу свій час на закордонному відпочинку в компанії іншого чоловіка, хоч все залишається в рамках пристойності.  

Швиденько прикладаю слухавку до вуха і чую радісне:

– Сонечко, кохана, привіт! Нарешті я звільнився. Вже думав, що цей шалений день ніколи не завершиться. Я неймовірно скучив.

– Привіт, я теж, – ледве вклинююся поміж його слова. – Любий, як твій день пройшов?

– Важко, скучно, й напружено,  не цікаво, – шумно видихає. – Краще розкажи мені, як  ти відпочивала, як минув твій другий день на курорті? Не шкодуєш, що покинула мене отак самого страждати?

– Коханий, будь ласка,  не починай знову заводити ту свою вінілову пластинку. Втомлює,  – ловлю себе на тому, що вже навіть злюся на такі його уже сто сот раз заяложені слова:  

– Ну, вибач, люба! Не втримався. Це останнім часом взнаки дається моя втома і те, що мені геть кепсько без тебе. Я скучив, розумієш, мила дівчинко? Моє ти щастя! Обіцяю, що більше це не повториться, принаймі я буду дуже старатися! Чесно! Кохаю тебе безмежно! 

– Гм…, можливо. Ну добре, на цей раз пробачу тобі, вреднюго, – коротко розповідаю своєму дахозносному коханому чоловіку про відвідини Парку Верблюдів, про те, як каталася на тому двогорбому монстрі, не на дромедарі, – уточнюю, завбачливо упускаючи той нюанс, що каталася я не сама, а з Аполлоном. Олексій тільки радісно хмикає. А я продовжую ділитись враженнями сьогоднішнього мого дня, який ми  з ним провели нарізно.

– А зараз ти чим зайнята? – очікуване питання. До мене доходить, що Олексій у слухавці чує шум траси й мелодію, що ллється з програвача. Тільки б не попросив включити відеозв'язок, а мій коханий це любить, бо якщо я зараз скажу йому, що з друзями їду проводжати захід сонця, з картинки, яку Олексій побачить стане зрозуміло, що друг то чомусь один? І він просить...

Однак  за секунду передумує і дає відбій, а я з полегшенням видихаю.

– Солю, люба, щось мені підказує, що тобі цієї миті не дуже зручно перемикатися, ти де зараз знаходишся? – з неприхованою цікавістю запитує Олексій. Напевне причиною були все ті ж фонові звуки шуму траси й мелодії з автомагнітоли у слухавці. Мабуть, з міркувань безпеки: турбується аби не розбила телефон чи що?

– Я? – навіщось перепитую, все ще хвилююся. Зараз моя, наша доля в його руках. – На трасі в автомобілі з друзями їду проводжати захід сонця.

Випалюю зі швидкістю, яка, здається, на кілька порядків перевищує швидкість світла. Ух, чорт, як недобре вийшло. Але ж в цілому це правда, просто не вся. І зараз ця моя напівправда має особливу місію, несе у собі величезне навантаження – зберегти наші з Олексієм стосунки цілісними. 

Отепер аби катастрофи не сталося, я повинна неабияк постаратися, бо коханий мій чоловік – невиправний ревнивець і фантазер. На жаль, він уміє в уяві малювати собі колоритні картини й приправляти їх гіркотою та сіллю на придумані ним хибні рани, що ятряться в його голові. Його думки часто, наче перелітні птахи мігрують то в сторону логіки, то в бік емоцій. Що тут скажеш? Імпульсивний закоханий чоловік, власник, але навіть такого вреднюгу люблю. Він мій рідний, коханий, надіюсь – єдиний.

– З якими друзями? Ти вже з кимось там потоваришувала? – швидко уточнює. Напевно для нього це все ж таки має значення, важливо, як та з ким я проводжу час, хоч каже, що довіряє. Попри всі його запевнення, бачу, що хвилюється.