Глава 21

– Значить таки купив третю пляшку, але замовив доставку. Знаєш, а я навіть не сумнівалася, ну хіба що на долю відсотка, він упертий. Зрештою, то геть не моя справа. Ви обоє дорослі, порозумієтесь, не бачу проблеми, все простіше простого, серце підкаже, – можливо збоку, коли тебе безпосередньо це не стосується й справді так виглядає, але не з середини, бо тут, в самому горнилі…, мені здається, що я безкінечно буду варитися в тому котлі тих моїх сердечних мук та переживань.

На ходу нагадую собі, що у жодному разі чужі думки не повинні приглушувати мій власний внутрішній голос. Я розумію, що хочу піти на цю зустріч, тому попри всі ці розумні поради подруги та нескінченні мої надокучливі думки-міркування, швиденько кидаю Оксані коротко: 

– Добре, не буду тут з тобою гаяти час, він чекає та й ти поспішаєш, па-па, я побігла.

– Ну що ж, біжи, але пам'ятай, що навіть коли наші цілі розумні та благородні, диявол криється в деталях, та незважаючи ні на що ти маєш право бути щасливою, – наздоганяють мене слова подруги вже біля самих дверей. 

Завмираю, розвертаюся й відразу ловлю на собі теплий погляд Оксани. Посміхаюся, відправляю їй повітряний поцілунок і на всіх парах мчу до ліфта, поспішаючи на домовлену зустріч з тим дахозносним красенем, чоловіком, який наробив стільки паніки у моїй душі з  першого погляду, з того моменту, як мої очі зависли в його великих зелених очах з особливим диявольським блиском, трохи хижих і дещо небезпечних, але  неймовірно манливих, ніжних з грайливими бісиками, що так завзято бентежать мою кров. 

Новомодний прозорий шикарний ліфт повільно, з властивим тільки йому спеціальним звуком, плавно зупинився навпроти мене. Я чекала на нього можливо якихось хвилини три, які здалися мені зараз вічністю. Чорт! Здається я хвилююся. Який же ненадійний мій спокій.

Швидко заходжу в порожню кабіну, натискаю срібну кнопку з номером «одиничка». Двері безшумно зачиняються, і поки прозора кабінка поважно плавно пливе, опускається на перший поверх готелю, у мене перед очима миготять мінливі й водночас такі схожі картинки  звиклого готельного життя. У ліфті мене огортає свіжа приємна прохолода,  легко дихається, як і в фоє та повсюдно у цій новомодній будівлі.

Про комфорт пожильців в цьому готелі безсумнівно добре піклуються. Коли на вулиці така спека, тут в усіх приміщеннях створено індивідуальні максимально комфортні умови для кожного гостя. Очевидно так працює якісне обладнання вентиляції та кондиціонування повітря. Розумію, що для Алана комфорт кожного гостя – фішка. Турботливий. 

Поки я думаю про Аполлона, плавно зупиняється ліфт, звучить його коронний тихий сигнал, м'яко відчиняються двері, виходжу. Хол майже порожній. Повертаю в напрямку ресторану. Стає гамірно. В ресторані вже людно. Метушаться офіціанти, відвідувачі поспішають до своїх столиків, а я впевнено прямую на терасу, відчуваючи, що неабияк хвилююся.

Миттєво забороняю собі про це думати, закликаючи на допомогу всю свою розсудливість, але коли нарешті бачу Алана й підходжу ближче, вловлюю, що в мені щось наче стиха зойкнуло, однак вголос я не сказала нічого. О на маєш! Аполлон, перестає махати мені, завмирає, пожираючи мене поглядом і таки озивається – першим.

– Ну що ж, знову тобі мої вітання, білокура, голубоока красуне, віддана й чиста біла трояндо! Я щасливий бачити тебе знову, дуже радий! Дякую, що не відмовила мені. Навіть не уявляєш що це значить для мене, яку приємність ти мені зараз зробила…,  – його така емоційна фраза обривається. Наступне слово застрягає у нього в горлі, але чітко й так яскраво малюється в його очах, що помилитися неможливо. Не наважився чи не посмів вголос вимовити? Пам'ятає про нашу домовленість й те, що моє серце не вільне. 

Я зчитую це слово безпомилково і від того ніяковію, видихаю і вже геть не можу відірвати від нього очей, а між нами в той момент запускається та витає така ніжність і такий трепет, що стає важко дихати, наче ми з Аполлоном неочікувано спустилися в густу задушливу спеку. 

Хочеться втамувати спрагу, й дахозносний зеленоокий красень несподівано коротко цілує мене в щоку, ледь торкається, але цього абсолютно достатньо, аби запустити в моїй душі такий шалений переполох, який я ще не скоро зумію спинити, якщо взагалі сьогодні це вдасться зробити. 

Обертом іде голова, зварйовано гупає серце, а я стою перед тим карколомним чоловіком ні мертва, ні жива в повній прострації, важко переводжу подих і ледве тримаюся на ногах, а моя розхристана в ту хвилину душа вимагає зупинити цю мить помахом чарівної палички, бо мені хочеться завмерти в момент дотику його губ до моєї щоки, приклеїтись і не відпускати. 

Алан різко відсторонюється, очі томливо прикриті, сподобалось! Опановує себе, винувато потуплює очі, але відразу скеровує погляд мені в вічі. І в тих його трохи хижих й дещо небезпечних, але зараз таких щирих великих зелених очах з особливим диявольським блиском читається ніяковіння, провина й острах неминучого покарання за неприпустимий вчинок, яким він порушив межі дозволеного в нашому, так би мовити, дружньому спілкуванні, переступив рамки встановлені мною для нього.

Ми стоїмо вже якусь чи то тривалу, чи коротку мить отак навпроти один одного так близько, майже впритул, що я чую, його шумне дихання, відчуваю його гарячий подих, який пропалює мою шкіру, і я точно знаю, що нам слід зупинитися, але розтягую собі всі ті відчуття, які огорнули мене ще на якусь мить, як і Алан. Ми обоє чудово усвідомлюємо, що емоційно той поцілунок-дотик був геть не дружній. Я ж впевнено бачила його томливо прикриті очі, а це про багато що говорить. Не втримався. 

Я розумію, що йому не стільки прикро чи ніяково, а насправді страшно знову почути від мене слова, які він точно вже викристалізував у своїй голові з нашої вчорашньої розмови та моєї попередньої поведінки на кшталт: «Ну от бачиш, все-таки нам краще не бачитись, бо між нами витає неймовірна ніжність і трепет, а це дуже сильна спокуса, а я для тебе ще більша спокуса ніж здавалося, але моє серце невільне, у мене є інший».