Глава 18

А погляд такий серйозний, але такий м’який і такий несподівано ніжний. Куди тільки поділася та початкова вчорашня колючість. О, боже, поруч зі мною стоїть сильний вольовий харизматичний чоловік і не відриваючи зосередженого серйозного погляду від моїх очей, ніжно з надією, як підстрілений сокіл, дивиться на мене, шукаючи там, в глибині моїх очей ту рятівну для себе соломинку. Але там поки холодна зима. Однак погляд Алана наполегливий, як прикутий до моїх очей. Він довго блукає там і, здається, натикається лиш на мою крижану напускну байдужість, вдаряється об лід, не знаходить виходу, мандрує порожнечею, наче мале дитя з зав'язаними очима, але не здається – міцний горішок!

А я стійка, наче кремінь, але мені це допомагає, як глухому музика. Почуваюся вже не так впевнено. Відчуття такі, наче сиджу на старій іржавій пружині, яка ось-ось зламається під його ніжним м'яким, але таким наполегливим поглядом.

 І від того думок у моїй голові знову накопилося, як бджіл у вулику, що враз накинулися на мене, як вогонь на суху солому і не дають зосередитися на головному. Моя впевненість у моїх силах  з кожним його поглядом зменшується,  немов та свічка скапує й гасне.

Здригаюся від однієї лишень думки про це, як ужалена, і хоч вона мені, як більмо на оці, але я все одно не збираюся ось так тут сидіти надутим сичем, нізащо. А потім весь день копирсатися в думках, нишпорити, збиваючись з ніг в пошуках правильної відповіді, як вчинити, шукаючи голку в сіні.

Нарешті я вирішую, що не буду тікати, від Алана, як чорт від ладана  і не стану більше боятися й думати, що тоді буде, якщо…, не тремтітиму, як осика на вітру, бо я доросла жінка, а він дорослий чоловік, і ми точно порозуміємось і ці кілька днів уживатимемось, як риба з водою – дружно, весело, як і належить на відпочинку не вплутуючись в курортний роман. Впевнена, що з Аполлоном це можливо, бо він зайвого собі ніколи не дозволить навіть натяком, як справжній, сильний, владний, харизматичний закоханий чоловік. А він саме такий! Я це знаю. 

І від усвідомлення того у мене  наче камінь з душі звалився і в моїх очах розтопився той холодний айсберг неприступності, врешті черкнулась криця об кремінь, і в моїх очах спалахнув теплий вогник, а той кремінь канув в безодню. Здається, погляд Аполлона таки  знаходить на дні моїх очей іскру надії, і він щасливий-щасливий! А я? А мені стає хороше на душі, і мені в той момент  вже не страшно за нас, бо, як виявляється не страшно зблизька те, що часто лякає нас здалеку. 

Я, здається, не остаточно зламаю йому життя. Дам йому хоч помріяти… ще хоч трохи, дам  політати за хмарами, хоча так, щоб аж іскри летіли з очей, щоб бентежилась кров, навряд чи у нього вийде від того, що я можу дозволити собі відповідно і йому. Та і розумом Алан сам осягає, знає, що моє серце не вільне, що його ілюзія білими нитками шита, самообман, але поки він не може викинути мене з голови, не хоче.

Тож хай тимчасово так і буде. Тим більше, що цей харизматичний красень нічого не вимагає від мене, лиш просить просто побути поруч скільки можна та подарувати йому ту ілюзію, мрію на кілька днів. Збожеволіти, я таки даю слабинку, погоджуючись на цю авантюру, коли поруч зі мною стоїть цей сильний, владний чоловік, дахозносний красень, хижий зеленоокий диявол своїм таким наполегливим і таким м’яким, несподівано ніжним поглядом все ж примудряється розтопити той холодний крижаний айсберг в моїх очах і запалити там теплий вогник. Ну точно красивий осяйний бог! Аполлон простягає мені руку, посміхається зі словами:

– Привіт, синьоока красуне, віддана й чиста біла трояндо, як спалось?

– Привіт, дахозносний Аполлоне, дуже рада бачити тебе в нашому товаристві. Куди це ти запропастився? Не гоже так надовго зникати, а запізнюватися і поготів, – грайливо усміхаюся і кажу все це щиро після того безладного клуботання думок і тих тривалих роздумів-суперечок, самокопання я таки прийшла до гармонії сама з собою і чітко окреслила в голові межі наших з Аполлоном стосунків на період моєї відпустки. 

І чого це мене так занесло. Стрекочу, наче сорока, а голос мій ллється, мов соловей співає. Від несподіванки в Алана аж округлюються очі й на мить віднімає мову. За якусь хвилину-другу зеленоокий бог опановує себе. Очевидно мої слова вже добре проникли в його мізки, переварились, й від того, що він почув, у нього наче виросли крила, а на обличчі намалювалась щаслива усмішка. Зрадів!

Алан відсуває стілець, всідається на вільне місце поруч зі мною, яке для нього так ґречно чемно залишили наші друзі, бо точно знали, що він з'явиться трохи пізніше. Здається вже всі зрозуміли, відчули його симпатію до мене, ба більше... Схоже на те, що крім Пенелопи з її нареченим Нікосом тут вимальовується ще одна пара – Дімітріос та Оксана, тому логічно, що вони всілися поруч.

Алан-Аполлон спеціальним жестом підзиває офіціанта. А поки той на всіх парах прямує до столика власника цього шикарного закладу, тобто до Аполлона, привітний господар запитує у нас, що ще кому замовити. Всі погоджуються повторити ту ж каву, а я змінюю своє лате на фрапе. Зараз мені захотілось холодної кави з пінкою. Алан робить замовлення: всім те саме, а мені і собі фрапе. Як результат, вийшло доволі кумедно – шість фрапе, бо до того всі решта, крім мене, пили саме фрапе. В таку спеку то найкращий варіант кави.

 Поки чекаємо, за столом продовжується невимушена розмова, але Алан лише зрідка кидає назагал якісь фрази, бо весь зосереджується на мені, не звертаючи увагу, як це виглядає зі сторони: бере мене за руку, підносить до губ, торкається, ніжно цілує і завмирає, не відриваючи погляду від моїх очей, милується ними, потопає в їх безодні. А той погляд такий ніжний-ніжний. Ох, Аполлоне! Ну чому ти такий неперевершений? Посміхаюся йому, чемно сиджу мовчки, корюся і тихо млію…