Глава 17

Ми дорослі люди і, здається, все узгодили ще вчора. Але чи узгодили? І чи правильно я зрозуміла? І, зрештою, чи цього я хотіла? Бо він точно не цього хотів, і це ясно, як білий день і мені, і йому…

Мої думки поволі стишуються, завмирають, а душа падає в п’ятки від ледь чутних кроків, які я так легко вже впізнаю, хоч чула їх лише невеликий проміжок часу з вчорашнього вечора до тієї розмови в фоє готелю. Однак запам'ятала, наче вони якісь особливі для мене й настільки магічні, що вже вгризлися в мою пам’ять, записалися на підкірку головного мозку, і тепер активно ця інформація використовується «енергією свідомості» для створення такого сплеску емоцій в моїй душі.

Сум'яття поспіхом поширюється, захоплюючи в полон мене повністю, і я ніяковію, а в голові знову безладне клуботання думок. Ох, Алане-Аполлоне, зеленоокий дияволе, що ти робиш зі мною? Навіщо ти наводиш таку шалену паніку в моїй душі? Якесь, божевілля, безглуздя! А може то карма?

Ну і що я маю робити? Втекти від тебе, чи здатися тобі у полон? Чи просто перескочити в інший, паралельний лабіринт і там кружляти, шукаючи рятівну нитку Аріадни, залишаючись недосяжною для тебе…, один для одного?

Дружити на відстані? Чи навіть це – табу? Якомога далі від спокуси, бо в мене вже є коханий чоловік, це я точно знаю. І звати його Олексій, не Алан і не Аполлон, і не Алан-Аполлон – красивий осяйний бог, і в тому вся магія!? А ще ті твої небезпечні зелені очі, які блискають таким демонічним вогнем, такою впевненістю у своїй силі, що мимоволі мороз пробігає по тілу. 

Я геть плутаюся в думках, бажаннях і тому – подалі від спокуси –  рішуче, одним махом силою волі на весь цей розгардіяш  думок в моїй бідній збентеженій голові різко накладаю табу. А як інакше? І саме в той момент до мого носа доноситься приємний стійкий аромат чоловічого парфуму: витончене поєднання  кардамону, бергамота, кедра та лаванди з ледь відчутними нотками мускусу – запах справжнього харизматичного таємничого чоловіка – Аполлона.

Завмираю, розуміючи, що у мене за спиною, як і вчора, стоїть мовчазний зеленоокий чи то бог, чи диявол, і від того мене проймає дивний колючий холод. І знову, як і вчора тут, навпроти басейну, шию обпікає його гаряче дихання, хоч насправді фізично цього бути не може, бо я все ж сиджу і ще й в капелюсі з широкими полями. А він стоїть і, здається, не зовсім за спиною, хоч геть поруч і до всього  ж він – високий, тому навіть якби стояв впритул, то навряд я б могла реально відчути жар його дихання. Розумію, що то все нерви й мої переживання. 

Алан кидає всім радісне й бадьоре:

– Мої вітання, чого сумуємо? То що, готові до пригод сьогодні?

Всі дружно кивають. Озивається лишень Пенелопа. Вона, наче ображена, жонглює словами йому назустріч:

– Ми вже давно готові, якщо зізнатись чесно. Просто тут з чиєїсь вини намалювалась одна проблемка, і через того лобуряку-пустопляса всі чемні відповідальні люди вже цілу годину вимушені ось так смажитися на сонці. То що скажеш, де тебе  досі носило, зеленоокий чортяко? 

– Сердечно перепрошую все чесне товариство, але сьогодні зранку я трохи нездужав, ба навіть більше: готовий був відмовитись від твоєї, рудоволоско, доволі екстремальної для мого стану, погодься, пропозиції. Але потім таки дослухався до поради твого любого брата, мого турботливого друга, – киває на Дімітріоса. Принаймі він хоч сам з собою та й з друзями залишається чесним. – Тому тепер все добре, і я готовий разом з вами пуститись берега й зануритися у пригоди. 

Алан говорить про своє ранішнє нездужання, а я розумію про що йдеться. У мене перед очима спливає та мальовнича картинка на терасі ресторану на світанку. І я почуваюся винною у тому його нездужанні, бо моя вчорашня відмова Алану у побаченні та й все решта, що я йому наговорила, спровокувало той його імпульсивний вчинок через біль та образу на мене, на весь білий світ, на підступну долю. А, як результат – похмілля, головний біль, одним словом – нездужання.

– Чудово! Тоді вперед, рушаймо, бо час вже підпирає,  – і далі тараторить невгамовна Пенні, але Дімітріос кладе свою руку поверх її руки в стримувальному жесті  – дай йому ще кілька хвилин, невже не бачиш, тут не все так просто, і ця Пеппі Довгапанчоха стишується. 

Всі чемно чекають, поки Аполлон робить ще крок в сторону і зупиняється поруч мене не відводячи свого погляду від мого обличчя, очей. О, боже, дай мені сили все це витримати. Матінко рідна, який він…, який він красивий, дахозносний… От шельма! Ну хіба можна бути таким карколомно-чарівним? Справжній диявол. Ну де ж ти, красунчику з такою харизмою взявся на мою голову, на мою погибель з'явився, чи що? 

Наче доля випробовує мене на стійкість такою неймовірно чарівною, магічною спокусою, як ти, але я встою, даю собі слово. І, можливо, колись, в далекому майбутньому, як буду старенькою бабусею, я пригадаю тебе, Алане, і пошкодую, але точно не тепер, я певна. Бо зараз я закохана в іншого харизматичного хлопця по вуха і маю намір залишитися йому вірною. Ні, мого коханого Олексія я не зраджу! А ти, дахозносна спокусо моя, що своєю неперевершеністю вабиш, заманюєш робити необдумані вчинки, розбурхуючи потаємні бажання,  навпаки станеш моїм застереженням від помилки, моїм стримуючим фактором, моїм стоп-краном. 

І скільки б я так не ходила по колу, у тебе, підступна спокуснице, богине Пейто, зі мною нічого не вигорить, у тебе не вийде! З Аланом ми будемо лише добрими друзями, можливо найкращими, а кохання та пристрасть і все, що до цього додається – з Олексієм. Це все. Рішення остаточне, і ця тема закрита. Більше не будемо сто сотий раз з цим питанням ходити по колу. Скільки можна? Баста! Досить! Годі!