Глава 16

Цікаво, як Аполлон,  що вирішив, доєднається до нас чи тепер буде уникати мене? Подивимось: сміливий, ризиковий чи ображений? От зараза, все-таки я про нього думаю… Ну і нехай! Це ж відпочинок: сонце, море, розваги та карколомний красень… просто поруч… Очманіти! Щоб тільки з котушок не злетіти… У мене, я певна, є запобіжник – я кохаю іншого! Всі ці думки в голові – секундна справа, а тим часом з гучномовця лунає:   

– Розумію, – сміється рудоволоска, щаслива! Напевне корчить міну й показує язика Дімітріосу. І коли вона подорослішає. 28, а наче 15, якась Пеппі Довгапанчоха, чесне слово. – Отож, ми їдемо кататися на верблюдах, тут недалеко є Парк Верблюдів, хто ще не знає, на весь день. Там море атракціонів, таверн, ресторанів, кафе, басейн, зоопарк. Скучно не буде, гарантую! То як?

– Хм… Я тільки за, гарна затія. Пенні, мені подобається хід твоїх  думок, – задоволено хмикаю. Оксана кричить в гучномовець, що теж згідна. От і добре, що все так гарно склалося.

І вже за якісь пів години ми з Оксаною стоїмо на порозі ресторану, одягнені майже як дві близнючки: світлі легкі літні кроси, білі лляні палаццо, пляжні капелюхи й сумки на плечі. Волосся зібране в низький хвіст. Єдина різниця – на мені короткий блакитний топ, а поверх біла сорочка оверсайз з накладною кишенею та високими манжетами, яку я  грайливо зав'язала у вузол в районі пупка, Ксянка ж у бежевій довгій футболці. 

Підходимо до нашого столика. Зараз тут вже ніщо не нагадує той розгардіяш, що я бачила зранку. Те безладдя з порожніх розбитих стаканів, зрозуміло, давно прибрали, але й того, хто це учинив – теж не видно. Чомусь мені стало порожньо й сумно на душі, хоч нам назустріч вже неслися галасливі голоси Дімітріоса й життєрадісної щебетухи Пенелопи, якої було аж надто багато, бо все довкола заповнив її гамірний вибуховий і такий заразливий сміх. 

– Ну, нарешті, а ми вже вас зачекалися, –  Пенелопа озвучила незадоволення всієї компанії з трьох осіб, загрібаючи мене у свої обійми.  Мого чарівного братика, ловеласа й крадія жіночих сердець, ви вже знаєте. Тепер хочу познайомити вас з моїм нареченим Нікосом. Соломіє, ти пам'ятаєш мого хлопця? Тільки сьогодні вранці прилетів з Мюнхена і тепер тусуватиме з нами весь тиждень.

Киваю на запитання Пенні, мовляв, знаю, посміхаюся хлопцям, ручкаюся. Вони по-джентльменськи цілують мою руку, відставляють нам з Ксянкою крісла, а я ловлю себе на думці, що хотіла б, аби цей милий жест уваги виходив від зовсім іншого хлопця, якого я останніх п'ять хвилин наполегливо шукаю очима – безрезультатно. Його просто тут немає. Всідаюся. Оксана теж. Вся її увага спрямована на Дімітріоса, як і його на неї, Пенні залипає в очах Нікоса і це взаємно, а я одна, його немає.

– Отже, що бажають наші панночки? – сяють карі оксамитові очі кавалера Оксани. Красивий, зараза. Скільки жіночих сердець він розбив недбало, скільки дівчат за ним потопало в сльозах, а тепер він залип на Оксані. Вона звичайно не все знає, але розуміє, доросла ж дівчинка, але фліртує з ним і йому дозволяє… Побачимо, що з цього вийде. – Навряд чи ви снідали?!

– Ні, ще не снідали, ти вгадав, – посміхаюся своєю голлівудською посмішкою, підморгуючи Оксані, й беру з його рук розкладку-меню, а в душі все ще неспокій. Чому вони всі мовчать про Аполлона? Дімітріос точно щось знає, найкращий друг. І Пенні, я майже впевнена, в курсі. Чому так довго тягнеться час. Відкладаю меню в сторону. Нарешті, після п’ятихвилинного вивчення пропозиції, я вибрала. Замовляю собі сніданок: острівний, ситний, як годиться тут. Лате та французький круасан з заварним ванільним кремом віднедавна тепер у мене в обов'язковому переліку на сніданок. 

Пригадується, що саме таким сніданком мене пригощав  Олексій, мій коханий чоловік на дні народженні свого друга Маркіяна, коли ми там заночували. Добре пам'ятається й те, як мені тоді хотілося спокусити того недосяжного на той момент для мене хлопця, а він ще опирався, правда недовго. 

Нарешті ми з Ксянкою снідаємо майже в обід, перекидаючись якимись незначними багатозначними фразами, нічого по суті, сміємося. Всі решта підтримуючи розмову, п'ють фрапе. Час біжить. Ми сидимо тут вже майже годину, але ніхто не підганяє, хоч ми, здається, мали б поспішати –  ще дорога попереду ну і там, в Парку Верблюдів, море розваг… Припускаю, що на когось чекають. Зрештою,  здається, я здогадуюсь на кого… Пенні зводить очі догори й дивиться кудись мені за спину. Ану, обнадій мене, подруго…

– Ну нарешті, –  радісно вигукує Пенелопа й шумно видихає. – Де тебе носить так довго? Ми всі тебе вже зачекалися… дуже сильно! Трясця тобі! Де ти ходиш?

Прикриваю повіки й умліваю від розуміння того, що він поруч, за спиною, за крок від мене. Піднімаю лікті на стіл, долонями підпираю  бороду і зависаю в очікуванні, прекрасно розуміючи – так не пасує у вихованому товаристві. Це страшний моветон,  так не поводяться справжні леді до яких мене зарахував Алан-Аполлон, але мені зараз до того так байдуже, бо я не знаю куди маю себе подіти. 

Ще хвилину тому я так вперто шукала його поглядом довкола і не бачила, не знайшла, бо його просто тоді тут ще не було. І ось… Він нарешті з'явився звідкілясь і зараз, судячи з усього, десь там у мене за спиною й прямує до нашого столика, а мені, наче малій дитині, хочеться сховатись подалі чи то від нього, чи то від себе, чи від нас… 

Що буде далі? Як поведе себе Алан-Аполлон в тій, такій непростій для нас обох ситуації, серед друзів… Мені так хочеться стати страусом хоч на мить, щоб сховати голову у пісок. Так легше відсторонитися від проблеми, удати, що це не стосується тебе, ти тут взагалі ні до чого. Зрештою, за великим рахунком – ти не ти. А якщо не прискіпуватись досить глибоко й детально, хіба це проблема?