Глава 14

Перемикаю воду на теплу, бо досить сильно вже задубіла й нарешті це усвідомила. Роблю контрастний душ, і в цю саму хвилину мене охоплює обпалюючий кайфовий стан блаженства. Відчуваю, як чарівні лапаті мурашки бігають по всій шкірі мого тіла. Хочеться жити, співати... хочеться літати… А ще було б добре поспати хоч кілька годин.

Вимикаю воду, беру рушник, ретельно розтираю тіло, витираючись насухо, одягаю капці, банний махровий халат, розчісую волосся, не сушу, люблю коли само висихає, живіше виглядає та тримається купи. Заглядаю у дзеркало з зубною щіткою в роті. Розумію, що попри все, у мене кайфовий стан блаженства, відчуття чарівних зірок, які бігають по всій шкірі, бадьорість і ніякої млявості чи сну. Але на скільки мене вистачить. Розумію, що ненадовго, все одно треба поспати хоч кілька годин, бо, як не крути, очі червоні та печуть.

Крім того, якщо не поспати, то весь день покотиться коту під хвіст. Я не кіборг, а звичайна людина й поспати люблю. Тож виходжу з ванної, топаю до ліжка, сідаю, знімаю капці й на кілька хвилин мої ступні занурюються в високий м’який ворс приліжкового килимка. Кайф-ф-ф!

Завалююся на спину, задираю ноги на ліжко, закриваю очі, відпускаю думки та провалююся в сон.

Чому, коли я бачу приємний сон в якому можна сказати живу, переживаю відрадні емоції, справжню втіху, завжди пілікає телефон і вириває мене звідти. От, знову… телефон розривається, вібрує, а я ніяк не можу виринути зі сну, що не відпускає, голова наче в тумані. Прикидаю де він може  лежати та рукою тягнуся на звук. Зрештою намацую телефон і прикладаю до вуха:

– Привіт, кохана! Доброго тобі дня, моє сонечко! Як спалося? – задоволено кричить у слухавку Олексій, а може це мені спросоння так тільки здається, що кричить. Я ніяк не можу продерти очі, почуваюся наче їжачок в тумані: вже наче не сплю, розбудили, але насилу розумію – де я.

– Привіт, а котра година? – видаю шедевральну фразу й автоматично кидаю погляд на мобілку і бачу 12:00. Ото я видала, безпробудним сном отак на спині проспала шість повних годин, не ворухнувшись, аж спина затекла. Чудово?! Цікаво, а Оксана вже встала? Чогось розбирають сумніви, бо вона та ще сова. Чую в слухавці веселий сміх:

– Ну ти даєш! Дванадцята минула. Сонько ж ти мій солоденький! Я вже тут стільки роботи перелопатив. Що ти там без мене поробляєш ночами, мила? А?

– І що? Може я на відпочинку, маю право, як гадаєш? – виходить якось дуже сухо, строго, по-діловому. Ще образиться. А я просто ніяк не можу прокинутись, от зараза. Все-таки ніч вона і є для того, аби спати, а не розпивати шампанське й теревенити до світанку, допоки сонце не зійде. А може то все ж таки стрес?

– Тихо, тихо. Не сварися. Я розумію, що я тебе розбудив. Ну, вибач! Та я ж не знав, люба, що ти замість того, аби купатись в морі ще перебуваєш в царстві Морфея. Наступного разу врахую, – якось неначе й справді винувато звучало, а може здалося, бо я все ще спросоння.

– Ну що ти, коханий, і зовсім я не сварюся, просто я ще дрімаю, сонна, – потягуюся й шумно видихаю.

– Ну, от і добре. Нарешті сказала те, що я так хотів почути. А то ти якось сухо зі мною говориш, так, наче не рада чути. Може вже заміну мені знайшла? Жартую…, але пам'ятай, в кожному жарті є доля правди. Люблю тебе дуже-дуже, пам'ятай, – цікаво, насправді чи довіряє, чи сумнівається, чи вже якісь терміти поселились в його голові? Тож треба, такий шикарний чоловік і такий ревнивець. А інтересно, якщо що, то точно б не пробачив? Навіщо думаю про це, ітак зрозуміло. Я ж така сама. І це правильно, напевне… А як інакше?

– Пробач, коханий, я справді ще не розбурхалася. Після нашої з тобою «відеоконференції» так розпалилась…, ти мене так завів, вреднюго, довго не  засиналось, – чую, як мій альфа задоволено хмикає в трубку, радий. – Я все чую і, прям наяву, бачу твою задоволену мармизу, начувайся! От приїду я, і буде тобі непереливки, мій красунчику.

– Це ти так типу погрожуєш мені шаленим сексом? Думаєш мене злякати своєю ненаситністю? Запевняю тебе, моя кохана дівчинко, я не з лякливих! Ми з тобою вже багато що проходили, я прекрасно знаю твої апетити, переконаний, що подужаю тебе задовольнити якнайкраще й повністю у всіх сенсах саме так, як ти любиш, – впевнено заявляє, а я уявно вже цілую його, відчуваю, як мені сильно бракує його ласки, скучила. І тут Олексій чи то просто так, для підтримки розмови, для профілактики моїх мізків, чи як нагадування, легко й невимушено кидає фразу, яка ставить на диби мої вже давно заспокоєні, але ще доволі сонні мізки. П’ятою точкою відчуває чи що? Та не тягне мене на пригоди, ну, блін… І до чого він це? – Тільки ти там без мене не пустуй, пам'ятай, як я тут мучуся та знемагаю без тебе. Я скучив! Я кохаю тебе, дуже…

– Ну що ти, коханий, як можна, я обіцяю тобі бути чемною, слухняною дівчинкою! Я також дуже скучила, кохаю тебе безмежно, – з придихом вилітає остання фраза і я усвідомлюю, переконуюся, що все, що я йому щойно сказала чиста правда, він мені безмежно дорогий. Подумала, як вчасно Олексій змінив тему, і розповідь про мої нічні посиденьки з Оксаною за пляшкою елітного шампанського до самого рання можна з чистою совістю упустити, а все решта разом з моїми переживаннями й так мало залишитись тільки зі мною.

Ми ще кількома словами перемовились: як пройшов його ранок. Олексій розповів, що те важливе судове засідання, на яке він так чекав, вже відбулося, пройшло на диво несподівано легко, хоча я не сумніваюся, що справа складна, і мій найкращий у світі адвокат виклався сповна, а тепер чекає на рішення, сподіваюся – позитивне, як він сказав виправдувальний вирок.