Глава 13

Ти неймовірний, мені з тобою добре, друже… О, точно, друг! В принципі…, а чому ні? Мені з ним цікаво, приємно, весело, кайфово, мені він навіть подобається, як чоловік: харизматичний, владний, хижий – ну точно, як мій Олексій. Це мій тип чоловіків, і я це знаю, мене завжди приваблювали саме такі. Але, якщо подумати, шальки нерівні. 

На одній чаші ваг: там у мене глибоке почуття з невгамовними зварйованими метеликами в животі та сиротами на тілі, ніжність, шалена пристрасть, довіра, міцний тил і міцний секс, на другій… А власне що на другій? І чому я не психолог? Ітак на другій…, якщо чесно, то з мого боку: він мені подобається, мене до нього вабить, коли бачу його чи думаю про нього, то пришвидшується серцебиття, а ще я сильно хвилююся за нього. 

Назвімо це – тотальна, платонічна закоханість з метеликами в животі. Так, саме так і це буде чесно. Чи це все, чи можливо є ще щось, в чому я не готова зізнатися навіть собі? Блін… Я його хочу? Не думаю! Ні! Але перевіряти точно не буду! Нізащо!!! З його ж боку все геть інакше  повний набір, точно знаю, що  міцний тил і міцний секс він мені забезпечить, і моя дружба йому ні до чого. Розумію також, що друзів зазвичай не хочеться фізично, а Алан-Аполлон закоханий в мене і точно хоче мене з усією пристрастю, всю до останку, як дорослий чоловік… Божечки, і навіщо я це розумію?!

Ми не зможемо проводити разом вихідні, ходити в кіно і на тренування, листуватись ночами, робити найкращі портрети для Instagram, чи слати один одному свіжі треки й новини, і вручну підписувати листівки на всі свята, – все майже, як в кіно. Хоча можливо тільки це й зможемо: слати один одному свіжі треки й новини, і вручну підписувати листівки на всі свята і не більше, все решта табу, бо є невелике але: ми уже надто дорослі, й у мене вже є не просто хлопець, а коханий чоловік, у нас серйозні стосунки, справжнє кохання.

Мені треба бути обережною, граючись з вогнем, і заздалегідь розставити пріоритети. Що я й роблю зараз і вчора робила, коли відмовляла йому геть у всьому. Можливо це було аж занадто… жорстоко. Та ні. Саме так треба, щоб розлюбив, зненавидів і забув. 

Варіант «поки ти незаміжня, весь світ, як шведський стіл», як пропозиція, мені не підходить. Можливо в чомусь тут і є раціональне зерно, але то точно могло бути лише до появи Олексія в моєму житті. Тоді, коли я була сама, я нікому нічого не була винна й могла вчиняти, як хотілося. Ніхто не мав права заборонити мені ходити на сім побачень на тиждень з сімома різними хлопцями. Але я й тоді чогось подібного не робила.

О, господи! Стою з закритими очима вже невідомо скільки часу під холодним душем й розмірковую, аналізую, що для мене головне в стосунках: глибокі почуття, як кохання, любов, справжня шалена пристрасть, довіра, зрештою  комфорт, спільне майбутнє з Олексієм або пришвидшене серцебиття та  сильне хвилювання за чоловіка з диявольськими зеленими очима Алана-Аполлона й та незрозуміла платонічна закоханість з метеликами в животі…

Пригадую, як моя сестра Роксоляна, дипломований психолог, колись казала: якщо у її клієнток виникає проблема на особистому фронті в ситуації, що залицяльників двоє, і вибір не вдається зробити, то вона радить подивитися, наскільки життєві принципи та цілі на майбутнє збігаються, а потім, в якості вправи, уявити себе з кожним разом років так через 20, враховуючи, що ніхто особливо не зміниться.

Тоді треба чітко побачити картинку: Де ви? Що робите? І наскільки це зображення збігається з картинкою вашого внутрішнього мудборда. А ще Ляна постійно наголошує, що дуже важливо вибирати себе і своє особисте щастя серцем. І я це роблю у своїй душі прямо зараз, той складний аналіз.

О, дідько, ні! Не вірю собі… О, боже, який же ж небезпечний хлопець для мене ти, Алане-Аполлоне, можливо мій фатальний чоловік. Ти підкорив мене відразу, ще під час знайомства своєю дахозносною харизмою, чарівністю й мужнім виглядом. А чого лишень варті ті диявольські бісики у твоїх очах, а голос? То взагалі окрема тема… До речі, як і Олексій. Правда очі у вас різні: янтарні та зелені, русявий і брюнет… Ну, хоч щось різне.

Трясця його!  Мені ще тільки цього бракувало, я вже їх порівнюю. Дідько, я просто в розпачі! От мужики, довели… Чи то я сама себе довела до ручки? Розтікаюся тут мислю по древу. Треба терміново це все припинити, бо інакше так можна й до зелених віників тут достоятись. Ох і розчулив ти мене своєю щирістю Аполлоне, що не можу я тебе так різко та жорстко відштовхнути… Значить друг?! Не коханий і не коханець, і ніякий не курортний роман! Дзуськи! Ух, нарешті все розклалося в моїй голові…

Було б добре зібратись з силами й все так гарненько, як придумала, розклала по полицях – реалізувати, бо Алан, якщо вже зовсім чесно, надто спокусливий, а отже небезпечний, але я керуватимусь розумом, совістю і моральними принципами.

Заборонена пристрасть, дика і неконтрольована не спалахне між нами. Межа наших стосунків – дружба, щира навіть якщо від неї віятиме платонічною закоханістю з метеликами в животі. Сподіваюся мене не гризтиме совість, і я не зруйную нічиє життя, своє в першу чергу…

Відкриваю очі й втуплююся поглядом в дно душового піддона, куди струменями стікає вода, завиваючись в пінні розводи та зникає в прірві темної шахти…

А може він взагалі, все осмислив і передумав, відпустивши все на самоплив. Того і напився, щоб стало легше… прийняти рішення… Але чи стало і, чи прийняв? А мені б як хотілося? Дилема! Чесно? Не знаю, або знаю, але не зізнаюсь.

Гучно видихаю, подобається така думка й одночасно охоплює легкий незрозумілий смуток. Гадаю, точніше переконую себе, що це найкращий вихід для нас: ми більше не побачимось, я поїду, він мене забуде, я також не згадаю, хоча сумнівно, надто яскравий спалах, але час стирає пам’ять, непотрібне прибирає. Все!