Глава 12

– Не ображайся за мою цікавість, але що у вас там сталося з Аполлоном, що він весь вечір був, як у воду опущений, а? – і що я маю їй відповісти? Вирішую сказати чисту правду. Все одно шило в мішку не втаїти. Але як це до біса не просто – душу виливати.

– Таки сталося, тільки все це має залишитися між нами, ти ж розумієш ситуацію.

– Ну що ти, я ж не маленька, і, ти ж знаєш, не в моїх правилах язиком чесати. Тож все залишиться між нами, будь певна! 

– Одним словом, Алан запросив мене завтра на побачення і натякнув, що я йому подобаюся, а я йому відмовила і повідомила, що у мене є коханий чоловік. Це якщо коротко. А що я мала робити?

– Зрозуміло. Навіть не знаю що сказати. Тобі видніше, бо тільки ти знаєш, що там у тебе в душі відбувається. На мою думку, так і мала вчинити за будь-якого розкладу, тому що не можна будувати стосунки на брехні й надіятися, що якось пронесе, бо інакше це не стосунки, – така думка подруги лише ще раз підтвердила, що я вчинила правильно.

Ми ще десь з годину детально обговорювали ситуацію, підібгавши ноги під себе, та обклавшись подушками на шикарному дивані номера люкс, який належав дахозносному красеню з магічним поглядом зелених очей Алану-Аполлону, для якого я не зможу стати тою єдиною… Не судилося.

Нарешті втома таки поборола нас. Елітне шампанське ми таки допили, смачнющу  полуницю – з'їли. Я поплакалась Оксані, і наче камінь з душі звалився, хоч думок в моїй голові стосовно цього питання було ще, як бджіл у вулику, однак треба було врешті-решт йти спати.

Випрямляю ноги, злажу з дивана і поволі прямую до своєї кімнати, а Оксана, своєю чергою, ледь плентаючи ногами чимчикує в душ. Дістаю телефон з кишені халата. Дивлюсь на екран – п'ята година, за вікном вже світає, на горизонті з'являється сонце поволі викочуючись, віщує гарний, теплий день попереду, а я нарешті планую вкластися спати хоч на кілька годин.

Тілом прокочується така неймовірна втома, що аж до ломоти. Розумію,  що навіть світло з вікна не завадить мені провалитися в царство Морфея, однак все ж топаю до вікна засунути штори, але не втримуюсь від спокуси й таки виходжу на терасу. Смачно потягуючись, зітхаю, стогну від задоволення. 

Перші промені сонця лоскочуть, пускаючи сонячних зайчиків по ледь-ледь засмаглій шкірі. Роблю ще кілька смачних потягушок. Який кайф! Оглядаю все довкола. Тут справді неймовірно красиві ранки, фантастичні, як казав Аполлон. Пригадую вчорашню розмову на терасі ресторану навпроти басейну. Дивлюся вниз на басейн, поверхнею якого розтікається сонячний блиск, який так і манить у свою ранкову прохолоду. Задумуюсь.

Можна звичайно зараз спуститись, аби поплавати в басейні. «Ух-х-х!» Аж сироти з'явилися на шкірі від тої думки. Розумію, що сьогодні я не готова до такого екстриму, іншим разом. Роблю крок на розворот, але погляд мимоволі зачіпається за терасу ресторану, завмираю. Під тим кутом нічого вже не заважає, колона збоку, все, як на долоні.

Як грім з ясного неба: бачу приголомшливу картину. Прискіпливо вдивляюся, так і є: за столом, де ми ще вчора сиділи, опустивши голову на руки схилився в задумі, ні скоріше спить Алан-Аполлон.

Позаду нього з крісла недбало звисає піджак, а на столі  валяються кілька порожніх стаканів, один розбитий, і пляшка з-під віскі. Незрозуміло, не видно звідси наскільки вона порожня. «Овва! І як тепер я маю заснути, а?» – не розумію! 

Пригадую, що розповідала Оксана,  і як ми з нею провели цю ніч тут на дивані в розмовах за пляшкою вишуканого елітного шампанського.  І відразу ясно бачу, як Алан замовляє віскі стакан за стаканом, випиває залпом, засмучений,  нарешті не витримує і замовляє цілу пляшку, нервує, у відчаї все трощить на столі.

В голові чітко промальовується, візуалізується картинка, як з усього розмаху рукою чоловік скидає порожні стакани, і  нічною тишею розноситься дзвін битого скла, а я його не чула… Чомусь задумуюсь чи знає він, котрі мої вікна. Безглузде риторичне питання… 

Ловлю себе на думці: «Який абсурд!» Відчуваю, як прискорюється серцебиття, збивається дихання, холодок, що пробігає по шкірі, печіння в грудях. Важко видихаю й поволі топаю у ванну. Мені терміново потрібно прийняти холодний душ!

Не знаю скільки часу я мучила себе холодним душем, не відчуваючи ні холоду води, ні ударів тих крижаних струменів. Просто стояла, опустивши голову донизу, закрила очі й намагалася відключитись, просто не думати – взагалі ні про що не думати, не виходило. О-о-о… Ні… Ну, блін! Дідька лисого – нізащо, ніколи…  Але ж він… Навіщо? Для чого?  Чого?  Чому? Чому це відбувається зі мною?

Алане-Аполлоне, де ж ти взявся на мою бідну голову та чому мене так бентежиш? Чому мені не байдуже, що з тобою відбувається і так хочеться допомогти, але як? Не хочу бачити тебе таким розбитим, пригніченим, вибитим з колії. Розумію, що те, що сталося надранок, то була тимчасова слабкість, викид болю й образи назовні.

Знаю, що ти сильний, вольовий, залізний, зберешся, закриєшся за стальною чоловічою бронею черствості, байдужості. Даси собі трохи часу, а потім одне з двох: або – усамітнишся і будеш тихо страждати, або станеш перекотиполем і пустишся в таку карусель любовних одноразових утіх, доводячи чи то собі, чи оточуючим, що ти не ванільний хлопчик і любиш жорстко та глибоко, виказуючи нагора свій темперамент і чоловічий стрижень та змінюючи, як шкарпетки, своїх тимчасових жриць кохання на одну ніч, на один раз… Таке вже здається було у твоєму житті, ти мені це казав… 

Тіло на поталу кому не попадя, а душа? А що з нею станеться? Вона ітак вже мертва, понівечена, розбита, чужа, заледеніла, наче мамонт, не розтопиш, та й навіщо, якщо кохання нероздільне, біль нестерпний… А-а-а-ай! О, боже!  Алане-Аполлоне, чоловіче, дорога моя людино, що ж ти робиш зі мною… Як? Як я маю все це прийняти? Як взагалі так сталося і чому саме так і саме зі мною, з нами? Я точно знаю, відчуваю, що серце моє там, з Олексієм, але ж і до тебе тягнеться душа… Як так? Хто мені це пояснить?