Глава 10

Ну от, випалила йому все відразу на одному диханні, жорстоко, але чесно. Не стало легше. Мені сумно, а йому боляче. Той біль я бачу в його очах, бо не відводжу погляду, хоч є велика спокуса заховатися від правди й від того, що я щойно зробила. Бачу шалений переполох, біль в його очах, підтискає губи, сковтує слину, судомно рухається кадик… Відчуваю, як стискає мої долоні до болю і відпускає… Опановує себе. Не очікував. Напевне я була надто категорична. Шумно видихає, схвильовано рукою поправляє волосся, дивиться кудись, наче крізь мене. Погляд скляний, порожній, сум і біль. Важко це бачити. О, боже, що ж я наробила.

Я пробую зловити його погляд, який постійно блукає й нарешті ловлю. Він зависає в моїх очах – серйозний, стриманий, розгублений, колючий…

– Нам краще не бачитись!? – торочить. – Ти справді так вважаєш?

– Так, я так вважаю. Так буде легше, простіше, – ствердно киваю.

– Легше? Простіше? Для кого? – сумно питає.

– Для обох! – я стійка, наче кремінь у своєму переконанні. Це ж азбучна істина – очі не бачать – серце не плаче, чи не болить. Як там правильно? Суть та сама!

– Не певен! І ти для мене не зробиш ніякої поблажки? – каже з надривом. Здається я відчуваю його біль. Але не можна дати слабинку, бо все полетить шкереберть, але так хочеться. З якого це доброго дива? Ох, яку кашу заварила нам доля! 

– Навіщо ти мене роздираєш тим проханням, ніби я все на світі можу витерпіти? Ти ж вириваєш мені серце, ятриш душу, ріжеш по живому! Я не хочу, не планувала зробити тобі боляче, так вийшло, – вдаю, що гніваюся. Так можна й поперхнутися словами. Хай краще мене ненавидить. Так легше і швидше забуде!

– Але чому, чому ти мене відштовхуєш? Чому ми не можемо провести ті кілька днів разом? Я ж від тебе нічого не вимагаю!

– Ми не можемо бути разом. Ми надто різні І взагалі: нагадую, моє серце не вільне. Я кохаю іншого, зрозумій! Тому не бачу сенсу звикати. Твоє домашнє завдання – якомога швидше мене забути, без варіантів! Так краще для тебе!

– Можливо я і можу це зрозуміти, що у тебе є інший, коханий чоловік, а я для тебе ніхто, порожнє місце, як оцей стілець, чи картина – нічого не значу! Але не розумію, чому ми не можемо провести ті кілька днів разом? Тобі зі мною скучно? Нецікаво? Чи я тобі просто настільки противний, що ти не хочеш мене бачити взагалі?

– Овва! – нервово пирхаю, накручуючи себе. Щоб він там не придумав, я не здамся. Він таки мене зненавидить і швидко забуде. Але чи точно цього я хочу? Потрібні слова, які б хоч що-небудь прояснили, вже майже булькотіли в горлянці, але назовні їм зась, – Господи! Якого біса! Алане, ти бачиш до чого ми вже договорились. Не вигадуй. Ти прекрасно знаєш, що це неправда. Звичайно ж ти мені непротивний, ти подобаєшся мені, просто не тьохнуло всередині, не зачепило. Я іншого покохала ще раніше, розумієш? Не ображайся! Хочу, щоб ти завжди пам'ятав: ти неймовірно привабливий харизматичний чоловік, ось де правда. Ти подобаєшся жінкам, вони мріють про тебе, фантазують про тебе, марять тобою, і їх багато навколо тебе, чому ти вибрав мене з поміж усіх? Це невдячна справа хотіти ту, яка кохає іншого, зрозумій.  

– Я знаю, все розумію. Я не спеціально. Так сталось. Серцю не накажеш кого любити, кого ні. З ним неможливо домовитись, воно просто любить або ні, і все. Мене до тебе манить. Здається, небеса тобою нагородили та покарали одночасно. Напевно за якісь особливі «заслуги». Ніколи не вірив, що так буває: щоб так з першого погляду, відразу, і не потрібні ні дні, ні тижні, ні місяці, ні роки. Ти розумієш – ось воно, ти попав, і все. Тому моє прохання в силі, воно не змінилось, будь ласка!  

– Алане, будь ласка, послухай, прошу тебе: може досить вже варити воду, виводячи один одного з рівноваги. Не треба лізти на рожен і настоювати на своєму за всяку ціну. Ти запитав, я відповіла. Ні! Нам з тобою не варто бачитись. Я не хочу нагнітати, робити боляче. Здається, я все детально пояснила, хочеться вірити, що ти мене зрозумів і почув. Тому, будь ласка, не сварімось. Розстанемось на теплій ноті, на цьому поставимо жирну крапку в марних  нездійсненних надіях. Бувай! Мені треба йти. Мене чекають! – стійко випалюю, наче залізна безсердечна леді, не відриваючи зосередженого серйозного погляду від його очей. А цей сильний вольовий харизматичний чоловік дивиться на мене, наче зранена пташка, і від того моє серце крається, але я тримаюся непохитно. 

Алан-Аполлон перемінюється в лиці, підносить очі до стелі, підтискає губи так, що на його привабливому обличчі малюється така всеохоплююча гіркота втрати, якій уступила місце ефемерна надія.

Здається я добряче наплювала йому в душу. Позлиться кілька днів і забуде, як страшний сон, а потім навіть не згадає. Я певна, що тоді цей милий зеленоокий диявол зрозуміє, відчує, що життя триває, і все піде своєю чергою, незалежно від того чи я присутня в ньому, чи ні. Однак я не врахувала, що правда полягає в тому, що є щось, у чому ми не можемо бути впевнені.

Ледь торкаючись його плеча, шепочу:

– Пробач мені, якщо зможеш…

Зустрічаємось поглядами. Намагаюсь не розчулитись, але не виходить. В очах ніжність і жаль. Серце болісно стискається, наливаючись тупим відчаєм. Алан ніби відсторонений, десь далеко, але вмить наче оживає, зосереджено дивиться. Скільки ніжності в тих магічних зелених очах…, а ще… болю… Прикладає руку до серця, схиляючи голову.

Божечки, як я маю це витримати, аби не розплакатись, точніше  не розревітись до судомного схлипу. Алан тягнеться рукою до моєї щоки, заправляє пасмо волосся за вухо. Його рука лагідно ледь торкається моєї шкіри, губ і в той момент я спонтанно її цілую. Дивимось очі в очі. Нахиляється, але я відсторонюю його руку, хитаю головою, зупиняючи його спробу мене поцілувати навіть на прощання, і Ален-Аполлон довго цілує мої долоні, а потім відпускає. Розумію, що це мій шанс просто тихо піти, бо інакше серце не витримає, очі й так вже на мокрому місці.