Глава 9

– Саме так. Я запрошую тебе на побачення! Можна? – Алан дивиться на мене таким поглядом, що вся моя впевненість, переконання, розуміння, як я правильно маю вчинити просто вивітрюються з голови, наче й не було. Розумію, якщо я зараз дам слабину, то той дамоклів меч буде супроводжувати мене все життя й вже не відпустить, тому своїй нерішучості перед ним даю доброго прочухана і пробую чинити опір його погляду та діяти раціонально. 

– Алане, розумієш…, – навіть не встигаю завершити фразу, не те щоб сказати щось більше. Аполлон миттєво прикладає свій вказівний палець до мого рота і швидко перебиває.

– Чш-ш-ш… Нічого не кажи більше, будь ласка! Я великий хлопчик і розумію з твоєї поведінки, що ти хочеш делікатно мене послати оцим «розумієш». Напевне у тебе є на це вагома причина. І вона точно не в тому, що я тобі не подобаюся, бо я бачу, що ти мені симпатизуєш. Тому не важко здогадатися – у тебе хтось є, але я поки не готовий це почути, а тим більше прийняти. Дозволь мені ще хоч деякий час перебувати в ілюзії незнання, вірніше небажання знати, –  не розумію навіщо йому це потрібно.

Якщо для нього все так очевидно з моєї поведінки, то навіщо йому цей самообман. Шкода, що не можна залізти в голову іншої людини. Зараз мені це б точно знадобилося, аби зрозуміти хід думок цього «великого хлопчика», бачити його наскрізь, розпізнати наміри... Хоч і без цього добре усвідомлюю, серцем відчуваю, що цей хлопець щирий. Це читається в погляді. Там світиться неймовірна ніжність, не фальш...   Я ж залишаюся прагматичною. Кремінь!

– Алане, мені подобається хід твоїх думок. Ти мудро мислиш. Але поясни, навіщо тобі це потрібно, ця ілюзія і цей самообман, бо я не розумію, – дивимось очі в очі, погляди серйозні, виважені. Не до жартів.

– Ти хочеш поговорити про це? – щиро питає.

– Хочу, – впевнено заявляю, але подумки даю йому десять хвилин, не більше, бо інакше нічого не встигну. За пів години у мене дзвінок, а запізнюватись я не хочу. Я обіцяла.

– Тоді давай, поговоримо. Я… Як я вже тобі казав, я великий дорослий хлопчик, і у мене, як ти сама розумієш, було чимало стосунків з жінками, чимало любовних пригод, і всі вони були різні, несхожі: випадкові, хаотичні, спонтанні, одноразові, короткі, тривалі, всілякі – солодкі, палкі, пристрасні та гарячі, але те, що в мені зароджується до тебе – геть інакше. Осяйне, світле, ніжне, магічне, глибоке, як твої прекрасні чарівні голубі очі. Воно, як ясний промінчик, тендітна жаринка палає в мені, в душі, в серці. Воно захопило мене зненацька, як грім серед ясного неба. Дуже дякую долі, що дала нам можливість зустрітись, за те, що тою зустріччю стрепенула, вирвала мене з рутини так потужно, відразу, з першого погляду – в одну мить, наче облила крижаним душем. Я відчув різницю, хочу політати за хмарами, хочу так, щоб аж іскри летіли з очей, хочу, щоб бентежилась кров, хоч розумом осягаю, що моя ілюзія білими нитками шита, самообман, але поки не можу викинути тебе з голови, не хочу. Дай мені хоч помріяти… ще хоч трохи. Я нічого не вимагаю від тебе, лиш прошу просто побути поруч скільки можна. Подаруй мені ту ілюзію, мрію, будь ласка, хоч на кілька днів, – збожеволіти, переді мною стояв сильний, владний чоловік, дахозносний красень, хижий зеленоокий диявол і, хапаючись за мої тендітні руки, наче за соломинку, виливав душу, а мені було страшно за нас. – Господи, невже я це зробив, я відкрив тобі найпотаємнішу частинку себе – душу, а до нашої зустрічі навіть не знав, що вона в мене є, і, виявляється, я не робот, я живий і ранимий, і, як не дивно, я це визнав. Ніколи не думав, що таке може статися зі мною…

Він замовк, а я ще не зовсім переварила сказане ним, а почуте мною. Надто все складно і занадто відповідально – чужа доля опинилась у моїх руках.

– Подарувати ілюзію на кілька днів? Ну і що це змінить?

– Багато змінить! То буде найзаповітніший спогад в моєму житті, недосяжна мрія, що триматиме мене на плаву, моя нитка Аріадни, мій путівник, мій маяк.

– Алане, ти божевільний. Ти ж розумієш, тобі й так буде боляче, а якщо я погоджуся, то ще більш боляче – потім.

– Ну і нехай, але буде спогад – світлий, яскравий, осяйний, а мені саме такий потрібен. Не бійся, я не хворий і не одержимий тобою. І хоч у мене ще зовсім не було часу розбиратися з тими почуттями, минув день, але мені й не треба місяцями копирсатися в собі та своїй підсвідомості, та й розкоші такої у мене немає. Ти тут скільки ще пробудеш? – запитує майже пошепки. 

– Тиждень, вже менше, – теж чомусь шепочу.

– Ну от, бачиш? Ти поставила мені дедлайн, – сміється гірким сміхом великого гуманіста. – Я просто порівнюю свої почуття і себе до і після. Я за ті кілька годин став іншим, і почуття інші, і вони линуть до тебе. І мені не важливо, як їх називати кохання, любов… Але вони світлі, чисті, щирі, без фальші.

– Алане, хороший мій, дорога моя людино, ти…, ти…, – запинаюся, не знаю, як я маю йому це сказати. Це так важко, але я мушу, бо якщо ми заплутаємося в почуттях, зав’яжемо гордіїв вузол, то його доведеться розрубати, різати по живому. Розумію, йому і так боляче, але потім буде ще гірше. Тому приймаю рішення все це припинити вже зараз і відразу. Вирішую, що нам краще взагалі більше не бачитись. Навіть не знаю чого більше в цьому рішенні: моє бажання втекти від нього, від спокуси, бо усвідомлюю, що, попри все, він мені шалено подобається, хоч і не тьохнуло всередині, чи захистити його від себе і від болю, яким вибухне його серце й душа за тиждень, при розставанні, коли він ще більше до мене прив’яжеться. – Знай, ти неймовірний. І якщо вже пішли такі зізнання, то хочу, аби ти знав: попри все, ти мені шалено подобаєшся, хоч і не тьохнуло всередині. Але, як би ти не просив, навіть, якщо ти не хочеш це знати, я мушу розбити твою ілюзію. Думаю, що це буде чесно, бо коли ти прив’яжешся до мене ще більше, буде ще гірше. Моє серце не вільне, у мене є інший і нам краще не бачитись! Будь ласка, пробач!