Розділ 11 — Три роки потому

​Минуло три роки. Час загоїв рани на тілі, але залишив шрами на душах. Артем став тінню, яка не просто охороняє, а живе заради безпеки Аліси. А вона... вона нарешті готова сказати вголос те, що вони обидва знали завжди. Повернення Арсена — це не просто випадковість, це випробування їхньої нової, дорослої сили. Чи зможуть вони встояти, коли минуле знову дихає в обличчя, а почуття стають занадто гарячими, щоб їх ігнорувати? ❤️‍🔥🛡️

​Три роки зникли так швидко, ніби їх хтось вирізав із календаря. Три роки — і все стало іншим. Дорослішим. Глибшим. Небезпечнішим.

​Аліса — тепер 20.

Вона вже не та налякана дівчинка. Тепер — студентка другого курсу університету, впевнена, стримана, але з поглядом, який бачив більше, ніж мав би. Дім змінився, вона змінилася, але було дещо незмінне — його присутність.

​Артем — тепер 23.

У нього виросли плечі, загострився погляд, а голос став глибшим. Його вже ніхто не називав «молодим охоронцем». Тепер це був чоловік, якого боялися навіть ті, хто не знав його імені. Три роки поруч з Алісою зробили його ще обережнішим і ще більш прив’язаним до неї.

​Історія з хуліганами давно закінчилася. Хлопці відсиділи свої три роки й вийшли іншими — слабшими, зламаними. Вони більше не з’являлися в тому районі. Хтось вважав вирок занадто жорстким, хтось — недостатнім. Аліса давно перестала про них думати, але той день назавжди змінив її життя.

​Було раннє осіннє небо, коли двері дому відчинилися, і він увійшов. Вона стояла на кухні, різала овочі для вечері. Настала тиша — і вона вже знала, хто це. Його кроки вона впізнавала з першого звуку.

Аліса не обернулася, але її губи ледь помітно всміхнулися:

— Ти повернувся.

— А ти навіть не подивилася, — Артем відповів тихим, трохи хриплим голосом.

— Я й так знаю, що це ти.

​Він підійшов ближче. Вона відчувала його погляд на собі. Він завжди так дивився — уважно, глибоко, ніби бачив кожну деталь її душі.

— Що готуєш? — спитав він, зупиняючись поруч.

— Запечену гарбузову пасту з сиром. Твою улюблену.

Артем притих.

— Так. Я пам’ятаю, — додала вона.

​Його рука раптом накрила її зап’ястя. Тепла. Сильна. Занадто близька. Аліса завмерла.

— Артеме… — прошепотіла вона.

— Три роки, Алісо, — його голос знизився до шепоту. — Три роки я чекав, поки ти станеш дорослою. Поки це перестане бути таким… забороненим.

​Вона повільно обернулася. Його обличчя було всього за кілька сантиметрів від її.

— А зараз?

— Зараз… — він провів пальцем уздовж її щоки, дуже ніжно, так, що по тілу пройшов жар. — Зараз мені важче стримуватись, ніж будь-коли.

​Її серце шалено забилося.

— Артеме… ти ж знаєш, що я…

Він нахилився ближче, піднімаючи її підборіддя:

— Знаю. Я бачу це в твоїх очах. Уже давно.

— А я не хочу, щоб ти ще три роки боявся взяти те, що вже твоє, — промовила вона рішуче.

— Якщо я перейду цю межу… назад дороги не буде, Алісо.

— Я не хочу назад.

​У ту секунду Артем втратив контроль, який тримав три роки. Не грубо, але так, що світ навколо зупинився. Він взяв її обличчя у долоні.

— Скажи, якщо хоч трохи сумніваюся.

— Не сумніваюся.

​Три роки — це достатньо, щоб загоїлися синці, але не рани.

Аліса стояла біля вікна кав’ярні. Раптом серце пропустило удар. На зупинці навпроти стояла компанія. Троє. Серед них — він.

Арсен.

Поголений коротко, масивніший, з тими ж холодними сірими очима. Усмішка, схожа на подряпину, торкнулася його обличчя. Аліса різко відвела погляд.

​Двері відчинилися — увірвався запах холодного вітру й Артем.

— Лісо? Ти наче привида побачила.

— Артеме… вони повернулися.

Він навіть не спитав хто. Ступив до вікна, побачив Арсена — і на його щоці виступив м’яз від напруги.

— Цікаво… — промовив він тихо. — Вони або дуже дурні, або дуже хочуть проблем.

​Коли вони виходили, Арсен уже чекав.

— О, хто це в нас? Золота дівчинка… і її персональна охорона.

Артем спинився, затуляючи Алісу собою.

— Маєш питання? Розмови зі сміттям я пропускаю.

— Ти сильно змінився за три роки, браток, — кинув Арсен.

— Ти теж. Але я все ще бачу в тобі того, хто тікає першим. Один рух, і я закінчу те, що не дав закінчити суд.

​Арсен зиркнув на Алісу:

— Ти стала красивішою.

Артем напружився, як натягнута струна:

— Ще раз на неї так глянеш — не вийдеш зі свого «другого шансу».

​Ситуація повторилася в університеті. Арсен стояв у коридорі, нахабно посміхаючись. Директор викликав його на розмову.

— Арсен, тебе випустили на волю, дали шанс, а ти знову за старе? — суворо запитав директор.

— Вона сама мене провокує! — огризнувся той.

Артем, що стояв поруч як стіна, втрутився:

— Один крок у бік Аліси — і я забезпечу, щоб ти більше ніколи до неї не наблизився.

​Аліса відчувала, як присутність Артема дає їй силу. Навіть Арсен, навіть тіні минулого більше не могли її торкнутися.

​Пізніше, біля аудиторії, Арсен знову спробував підійти:

— Ну що ж, принцесо… Три роки минули, а ти все та сама.

Артем миттєво перегородив шлях:

— Один крок — і ти не повернешся додому сам. Тобі не вистачило уроків?

​Арсен відступив, відчувши, що цей чоловік поруч з Алісою — не той юнак, що був раніше. Це професіонал, готовий на все.

Артем взяв Алісу за руку, пальці переплелися.

— Я ніколи не залишу тебе саму. Навіть якщо весь світ повернеться проти нас.

​В цей момент Аліса зрозуміла: три роки страху закінчилися. Тепер між ними була справжня близькість, і ніхто не посміє їй завадити.