Розділ 11 — Три роки потому

Три роки зникли так швидко, ніби їх хтось вирізав із календаря.
Три роки — і все стало іншим.
Дорослішим. Глибшим. Небезпечнішим.

Вона вже не та налякана дівчинка.
Тепер — студентка другого курсу університету, впевнена, стримана, але з поглядом, який бачив більше, ніж мав би.

Дім змінився.
Вона — змінилася.
Але було щось, що не змінилося зовсім.

Його наявність.

У нього виросли плечі, загострився погляд, а голос став глибшим, нижчим.
Його вже ніхто не називав “молоди́й охоронець”.
Тепер це був чоловік, якого боялися навіть ті, хто не знав його імені.

Три роки поруч з Алісою зробили його ще обережнішим…
і ще більш прив’язаним до неї.

Вона давно закінчилась.
Хлопці відсиділи свої три роки — і вийшли зовсім іншими.
Слабшими.
Сломленими.

Вони більше ніколи не підходили навіть на той район.

Частина людей вважала вирок занадто жорстким.
Інша — недостатнім.

Аліса давно перестала про них думати.
Але той день назавжди змінив її життя.

Було раннє осіннє вечірнє небо, коли двері дому відчинилися, і він увійшов.

Вона стояла на кухні, різала овочі для вечері.
Почулась легка тиша — і вона вже знала, хто це.

Його кроки вона впізнавала з першого звуку.

Аліса не обернулась, але її губи ледь помітно всміхнулися:

— Ти повернувся.

— А ти навіть не подивилася, — Артем відповів тихим, трохи хриплим голосом.

— Я й так знаю, що це ти.

Він зайшов ближче.
Вона відчувала його погляд на собі.
Він завжди так дивився — уважно, глибоко, ніби бачив кожну деталь її душі.

— Що готуєш? — спитав він, зупиняючись поруч.

— Запечену гарбузову пасту з сиром. Твою улюблену.

Артем притих.
Вона усміхнулась, не відриваючи рук від ножа:

— Так. Я пам’ятаю.

Його рука раптом накрила її зап’ястя.
Тепла. Сильна. Занадто близька.

Аліса завмерла.

— Артеме… — прошепотіла вона.

— Три роки, Алісо, — його голос знизився майже до шепоту. — Три роки я чекав, поки ти станеш дорослою. Поки це перестане бути таким… забороненим.

Вона обернулася повільно.
Його обличчя — таке рідне й сильне — було всього кілька сантиметрів від її.

— А зараз? — спитала вона тихо.

— Зараз… — він провів пальцем уздовж її щоки, дуже ніжно, так, що по тілу пройшов жар. — Зараз мені важче стримуватись, ніж будь-коли.

Її серце шалено забилося.

— Артеме… ти ж знаєш, що я…

Він нахилився ближче.

— Знаю, — його пальці торкнулися її підборіддя, піднімаючи його трохи вгору. — Я бачу це в твоїх очах. Уже давно.

Тиша.
Їхні дихання переплелись.

Він був так близько…
Достатньо, щоб поцілувати.
Але не зробив цього.

Він відступив на крихітний крок, але погляд залишився таким гарячим, що вона ледве стояла.

— Я не хочу, щоб ти колись думала, що я скористався.

Вона дивилась на нього довго. Серйозно.

— А я не хочу, щоб ти ще три роки боявся взяти те, що вже твоє.

Його очі змінилися — стали темнішими, глибшими.

І він прошепотів:

— Якщо я перейду цю межу… назад дороги не буде, Алісо.

Вона підступила сама.
Ніжно, повільно, але рішуче.

— Я не хочу назад.

І в ту секунду Артем втратив той контроль, який тримав три роки.

Не повністю.
Не грубо.
Але так, що весь світ навколо зупинився.

Він взяв її обличчя у долоні й нахилився…

Губи — майже торкнулися.

— Скажи, якщо хоч трохи сумніваєшся, — прошепотів він.

— Не сумніваюся.

Це був момент, який три роки зростав між ними.
Три роки заборони.
Три роки напруги.

І зараз вони стояли на краю, готові нарешті його переступити.

Три роки — це довго. Достатньо, щоб загоїлись синці, але не рани.
Достатньо, щоб змінитися, вирости, стати сильнішими.
Але інколи минуле все одно знаходить шлях назад.

Аліса стояла біля вікна кав’ярні, з якої починала свій ранок перед заняттями у магістратурі. Телефон тихо вібрував у кишені куртки — Артем писав, що вже під’їжджає. Після всіх подій тато став ще уважнішим, але вже не таким жорстким. Він навчився довіряти, хоча інколи йому це було боляче давалося.

Вона робила ковток кави й вдивлялася у людей на вулиці...
І раптом серце пропустило удар.

На зупинці навпроти стояла компанія хлопців.
Троє.
Двоє з них — нові, але середній…
Він ніколи б не змішався з натовпом.

Арсен.

Поголений коротко, масивніший, з тими ж холодними сірими очима, які колись принесли їй більше страху, ніж ніч в лісі.
Він помітив її.
На мить.
Усмішка, схожа на подряпину, ледь торкнулася його обличчя.

Аліса різко відвела погляд.
Дихання стало частіше.

— …не може бути. Він же повинен бути під наглядом. Він же…

Двері відкрилися.
Увірвався запах холодного вітру — і Артем.

— Лісо? — він примружився. — Ти наче привид побачила.

Вона ковтнула повітря, важко, як після бігу.

— Артем… вони повернулися.

Він навіть не спитав хто.
Бо знав.

Його погляд миттєво напружився, тіло завмерло, як у хижака перед стрибком.
Він ступив до вікна, побачив Арсена — і так стиснув щелепи, що на щоці виступив м’яз.

— Цікаво… — промовив тихо, майже беззвучно. — Вони або дуже дурні, або… дуже хочуть проблем.

Аліса взяла його за рукав.

— Артеме, не треба… не зараз…

— Не переживай. — Він обернувся до неї, вираз м’якший, але в очах уже палахкотів вогонь. — Я не дам їм навіть підійти.

Коли вони виходили, Арсен уже стояв ближче — ніби чекав.

— О, хто це в нас? — протягнув він, зробивши кілька легких кроків уперед. — Золота дівчинка… і її персональна охорона.

Артем спинився.
Один рух — і Аліса опинилася трохи позаду нього.