Розділ 10 — Плітки, ревнощі і бійка, якої він не мав допустити

​Ці сцени — кульмінація всього болю та страху, через які пройшла героїня. Момент у суді став крапкою не лише у справі хуліганів, а й у внутрішній боротьбі батька дівчини. Тепер, коли небезпека за ґратами, між героями залишається лише одне — те саме «заборонене» почуття, яке виявилося міцнішим за будь-які правила.

​— Я і надалі буду поруч.

​Його голос був тихим, але в ньому відчувалося більше сили, ніж у будь-якій присязі.

​— Навіть якщо… це заборонено? — прошепотіла вона.

​Артем на мить заплющив очі, а коли відкрив — погляд став таким інтенсивним, що вона затремтіла.

​— Алісо… після всього цього я вже не знаю, що дозволено, а що ні. Знаю тільки одне. — Він нахилився так, що між ними залишилося подих-два. — Я не дам нікому більше тебе скривдити. Нікому. Ніколи.

​І хоча він не торкнувся її — ця близькість була найзабороненішою й водночас найправдивішою у їхній історії.

​Наступного дня в коледжі панувала дивна атмосфера. Коли вона зайшла в хол, її зустріли настирливі, косі погляди. Дві дівчини біля шафок шепотілися, навіть не прикриваючись:

— Кажуть, вона спить зі своїм охоронцем.

— Та ну, серйозно?

— А ти бачила, як він на неї дивиться? Там явно щось є.

​Вона застигла. Образливо. Боляче. Соромно. Але найбільше — страшно, що Артем це почує.

​Вона розвернулася, щоб піти швидше, і зіткнулася з Максом. У його очах палала злісна усмішка.

— Ну що, зірко? Нова мода — ходити з охоронцем замість хлопця?

Вона склала руки на грудях:

— Не твоє діло.

— Та ладно, — Макс підійшов ближче, — хоча, чесно, я думав, ти не така. Про тебе вже весь потік говорить.

Її серце зірвалося вниз.

— Відійди, — прошепотіла вона.

— А якщо ні? — Макс нахилився до її обличчя. — Може, ти хочеш, щоб я теж тебе «поховав», як твій охоронець?

​Удар.

Різкий, витончений, повністю контрольований.

Макс відлетів назад і впав на лавку. Перед нею стояв Артем. Темний. Злий. Холодний, як крига. Він схопив Макса за комір і підняв так легко, ніби той був повітряною кулькою.

​— Ще раз, — сказав Артем тихим, майже спокійним голосом, — і я тебе зламаю.

— Ти не маєш права! — вискнув Макс.

— Маю, якщо ти торкаєшся її, — прошипів Артем.

​У коридорі всі завмерли. Це були не просто ревнощі. Це була територія. І Артем щойно чітко позначив її. Коли Макс, кульгаючи, втік, Артем повернувся до неї. Його голос миттєво пом’якшав:

— Ти не постраждала?

— Ні… але… вони кажуть такі речі… — вона не стримала сліз.

Він торкнувся її руки. Тепло. Ніжно. Абсолютно заборонено.

— Мені байдуже, що вони говорять, — його пальці ковзнули по її зап’ястку. — Мені важливо, що ти відчуваєш.

​Пізніше, вдома, тато застав їх разом. Його обличчя було багряним від гніву.

— Ти що собі дозволяєш?! — рикнув він до Артема. — Я взяв тебе охороняти мою доньку, а не лізти до неї!

​Аліса ступила вперед, закриваючи Артема собою.

— Тату, стоп! Ти не так зрозумів!

— Не так зрозумів?! — батько зробив крок до хлопця. — Чому ти так близько? Що ти робив?

Артем стиснув зуби:

— Я робив свою роботу. Захищав вашу доньку. Вона була в небезпеці.

​Скандал перервав шум з вулиці. Арсен (лідер хуліганів) зі своєю компанією прийшов під двері будинку.

— Виходь, герой! — кричали вони. — Давай повторимо!

​Тато вилетів на ганок. Коли хлопці почали вигукувати образи на адресу Аліси, Артем напружився, як тигр перед стрибком. Батько Аліси побачив усе: і наглість хуліганів, і те, як Артем мовчки став стіною між натовпом і його донькою.

​Батько дістав телефон і викликав поліцію. Хулігани, відчувши, що пахне смаженим, почали відступати, але Арсен кинув останню образу:

— Ти думаєш, ти її герой? Вона потанцювала раз — і ти вже роги точиш?

Артем у секунду опинився впритул до нього. Його голос був як удар:

— Ще раз її ім’я назвеш — і я забудь, що ти неповнолітній.

​Коли сирени розігнали натовп, на ґанку запала тиша. Тато опустив телефон. Його погляд змінився — гнів зник, залишилася втома і важке розуміння.

— Я чув… я все чув, — сказав він тихо. — Алісо, він охоронець. Це небезпечно.

— Але він єдиний, кому я довіряю, — прошепотіла вона.

Тато подивився на Артема. Вперше — без злості.

— Дякую, Артеме. Що був поруч.

​Судова зала була холодною й надто світлою. Аліса сиділа між батьками, стискаючи руки так, що пальці побіліли. Артем стояв позаду — як тінь, як незмінний захист.

​Арсен і його компанія на лаві підсудних виглядали жалюгідно. Бліді, без тіні вчорашньої зухвалості. Суддя читав вирок:

— «…Призначити покарання у вигляді трьох років позбавлення волі в колонії для неповнолітніх».

​У залі пролунав зойк. Мати Арсена розплакалася. Коли поліція одягала на Арсена кайданки, він зненавистю прошепотів Алісі:

— Це все через тебе…

Але Артем миттєво перекрив йому огляд:

— Ще одне слово — і я вимолю окреме провадження, — холодно відрізав він.

​Зала порожніла. Батьки вийшли вперед, а Аліса затрималася. Вона обернулася до Артема. Він стояв навпроти, підборіддя підняте, але в очах — глибока, справжня тривога за неї.

— Ти в порядку? — запитав він тихо.

Аліса кивнула, її голос здригнувся від емоцій:

— Ти був там кожного разу… коли мені було страшно.

​Він ступив на крок ближче, на мить забувши про весь світ, про правила і про її батьків, що чекали зовні. У цій тиші залишалася тільки їхня правда.