Розділ 8 — Тиша, дотики і межа, яку вони бояться перейти

Вона повернулася додому пізніше, ніж планувала. Арсен ішов позаду — не нав’язливо, але точно на такій відстані, яка давала зрозуміти: він поруч, завжди.

Коли двері зачинилися за ними, настала тиша.
Тиша, яка тиснула набагато сильніше, ніж будь-які слова.

Вона зняла куртку, повільно, трохи хвилюючись, бо відчувала його погляд. Арсен стояв біля стіни, тримаючи руки в кишенях, але його очі ковзали по ній так уважно, ніби запам’ятовували кожен рух.

— Довгий день, — нарешті сказала вона, намагаючись не дивитися прямо в його очі, щоб не розтанути в цьому погляді.

— Довгий, — повторив він, роблячи до неї крок.
Лише один.
Але вона відчула цей крок всім тілом.

Він наблизився настільки, що вона відчула запах його парфумів — легкий, холодний, з м’якою гірчинкою.

— Ти сьогодні була сміливою, — тихо сказав він. — І… це мене лякає.

Вона здивовано підняла погляд:
— Чому?

— Бо я не завжди зможу стримуватися.

Він підняв руку — повільно, наче боявся сполохати її. І його пальці ледь торкнулися її щоки.
Легко. Ніжно.
Так, ніби вона була з кристалу.

Вона затримала подих.
Світ став теплішим, м’якшим, небезпечнішим.

— Арсен… — прошепотіла вона, відчуваючи, як все тіло тремтить від цього одного дотику.

— Знаю, — він опустив очі, але не відвів руку. — Це не можна.

— Але хочеться, — вирвалося у неї.

Він різко вдихнув.
Їхні обличчя — всього кілька сантиметрів.
Його рука — все ще на її щоці.
Її серце — зараз вирветься з грудей.

Він нахилився трохи ближче.
Трохи.
Рівно настільки, щоб вона відчула його тепло.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки… — прошепотів він, майже торкаючись її губ своїм подихом.

І саме в цей момент — різкий звук повідомлення на її телефоні.
Вона здригнулася.
Він опустив руку.
Межа, якої вони так боялися, залишилася незайманою.

Але тепер вони точно знали:
одного дня вони її перейдуть.

— Іди спати, — тихо сказав Арсен, трохи захриплим голосом. — Бо я більше не витримую.

Вона відійшла на кілька кроків, намагаючись приховати тремтіння в колінах.

— Добраніч, Арсене.

— Добраніч… — він не відводив очей, поки вона не зачинила двері у свою кімнату.

Заборонена близькість тепер не просто витала між ними —
вона стала небезпечно реальною.