Розділ 5 — Новий день у коледжі

​Коли небезпека дихає в спину, навіть звичайний коридор коледжу перетворюється на поле бою. Але для героїні цей страх розчиняється в одному-єдиному повідомленні на екрані телефону.

​Сьогодні Арсен перестав бути просто тінню. Він став щитом, який відкрито прийняв удар на себе. Це вже не просто робота — це виклик правилам, системі та власним принципам. Кожен його дотик до її плеча, кожен тихий шепіт — це маленька революція. Як далеко він зможе зайти, перш ніж їхня таємниця стане надто очевидною для всіх навколо? ❤️🛡️

****************

​Ранок зустрів її теплим сонячним світлом, але серце все ще калатало від подій минулого вечора. Вона обрала зручне, але стильне вбрання, додавши символічний акцент — браслет із вишивкою, що нагадував їй про власну силу та коріння.

​Вийшовши з дому, вона відчула легке хвилювання: думки невпинно поверталися до бійки, підозрілого напою та тривожних дзвінків батькам. Серце то стискалося від страху, то розслаблялося від усвідомлення того, що Арсен поруч. Навіть коли його не було видно фізично, його турбота відчувалася крізь відстань — у кожному рядку повідомлень.

​В коледжі одногрупники сміялися, обговорюючи дрібниці, але вона майже не чула їх. Її увага була розколота: страх, радість і тонка гордість змішувалися в дивну бурю емоцій.

— Привіт! Сьогодні ти просто сяєш! — вигукнула подруга.

Щоки героїні спалахнули, а серце підстрибнуло.

— Дякую… — тихо відповіла вона, відчуваючи внутрішнє тремтіння.

​Телефон завібрував. Повідомлення від Арсена:

«Я спостерігаю. Будь обережна серед людей».

Вона глибоко вдихнула. Його слова завжди змушували пульс прискорюватися, нагадуючи: він десь тут, у тіні.

​Під час перерви вона зустріла Артема. Той, як завжди, усміхався:

— Виглядаєш трохи спокійнішою після вчорашнього. Арсен десь поруч, так?

— Так… завжди поруч, — відповіла вона, ковзаючи поглядом по коридору та відчуваючи невидиму опіку.

​Після занять вони з подругою пішли на прогулянку. Сонце сідало, заливаючи місто золотом.

— Зробимо ще фото! — запропонувала подруга.

Героїня взяла телефон, відчуваючи, як ледь помітно тремтять пальці. Вітер бавився її волоссям і нитками на браслеті. Вона знала: він може спостерігати за нею саме зараз.

​«Ти завжди так турбуєшся, навіть на відстані», — прошепотіла вона в порожнечу, відчуваючи хвилю ніжності.

«Я мушу бути поруч. Ти важлива, і я не дозволю тобі постраждати», — блимнуло на екрані.

Її щоки знову розчервонілися. Ця заборонена близькість робила кожен момент неймовірно гострим і справжнім.

​Вони вже поверталися до аудиторій, коли шлях їм перегородила група студентів, що любили цькувати новачків.

— О, дивіться, хто тут! — пролунав нахабний голос. — Та сама «красуня», яка вчора ледь не влипла в бійку!

​Серце дівчини шалено закалатало. Руки вкрилися холодним потом.

«Все добре…» — переконувала вона себе, хоча кожна клітинка тіла відчувала загрозу.

Екран телефону спалахнув: «Не панікуй. Я бачу їх. Не дозволю їм тебе скривдити».

​Вона миттєво відчула полегшення. Навіть у розпал страху його присутність дарувала силу.

— Чого ти витріщилася? — один із хуліганів підійшов упритул. — Тобі б вчитися, а не шукати проблем.

​Він замахнувся, намагаючись штовхнути її, але нове повідомлення вказало шлях: «Рухайся праворуч. Я поруч».

Вона встигла відскочити, і в ту ж мить Арсен вихором з’явився з-за рогу. Його погляд був холодним як лід і безжальним.

— Відчепіться від неї! — його голос, мов удар батога, прорізав гомін коридору.

​Хулігани відсахнулися, вражені його рішучістю.

— Це ще хто? — прошепотів один із них, задкуючи.

Арсен не став пояснювати. Він просто став стіною між нею та нападниками. Його рука на мить торкнулася її плеча — захисно і водночас владно.

— Ти в безпеці, — промовив він тихо, лише для неї.

​Кров стукала в скронях. Страх і захоплення сплелися в один тугий вузол.

— Дякую… — прошепотіла вона, ледве стримуючи подих.

Коли хулігани зникли за поворотом, Арсен ще раз уважно оглянув її.

— Все добре. Ти завжди поруч… навіть коли тебе не видно.

Він лише кивнув. Вона відчувала: його захист ламає всі правила, але саме це робить її такою спокійною.

​Після пар вона вийшла на ґанок, щоб нарешті вдихнути на повні груди. Адреналін поступово відступав, залишаючи легке тремтіння в колінах.

— Ти як? — почувся знайомий оксамитовий голос.

​Вона обернулася. Арсен стояв зовсім близько. Його очі, зазвичай суворі, зараз світилися такою турботою, що в неї перехопило подих.

— Так… — ледве вимовила вона.

Він підійшов ще ближче. Його рука обережно торкнулася її ліктя, і світ навколо ніби перестав існувати.

— Ти була налякана, — тихо сказав він. — Але тепер усе позаду.

​Вона відчула, як страх остаточно розчиняється в його теплі. Серце билося швидко, але тепер — від близькості чоловіка, який став її персональним щитом.

— Дякую тобі… за все.

​Арсен ледь помітно посміхнувся, хоча погляд залишався серйозним:

— Це моя робота… і не тільки. Я завжди буду поруч.

Він поклав руку їй на плече, затримавши погляд на її обличчі.

— Ти порушуєш правила, — прошепотіла вона, і в її очах спалахнув захоплений вогник.

— Можливо, — відповів він. — Але твій спокій важливіший за будь-які статути.

​Вони стояли в променях вечірнього сонця, і вона нарешті зрозуміла: ця заборонена близькість, ця постійна напруга — це те, що робить їхнє життя по-справжньому живим.